Хоча Джош Тейлор домінував над усіма суперниками в перший період своєї професійної кар’єри в першій напівсередній вазі, його, мабуть, найважливіший вечір – перемога над Хосе Раміресом у Лас-Вегасі – вийшов не таким, яким він його собі уявляв.
Це було під час пандемії – фактично за зачиненими дверима – і поруч не було ні найближчих, ні, тим паче, сотень шотландців, які напевно б поїхали підтримати його.
“Тільки я і моя команда змогли поїхати. Нас було всього десять осіб, які вирушили в Америку, – згадує Тейлор. – Моя мама, тато, дружина, молодша сестра, вся моя сім’я, друзі – ніхто не зміг поїхати зі мною, щоб стати свідком того, як твориться історія. Тож це був дуже гірко-солодкий момент у моїй кар’єрі. Я все життя мріяв поїхати в Америку, завоювати титули, і, звісно, ти мрієш, що з тобою поїдуть фанати, а тут отримуєш бій не просто за один титул, а одразу за всі – і ніхто не може бути присутнім”.
Протягом багатьох років фанати говорили йому: “Проведи грандіозний бій в Америці – ми будемо там”. У підсумку все вийшло не так, як він мріяв.
Навіть дивлячись зараз на пояси вдома, відчуття свята ніби зіпсоване.
“Але, – додає він, – зрештою, я все-таки досяг своєї мрії – став абсолютним чемпіоном світу, і я ніколи б не подумав, що взагалі здатний на таке. І зробив я це за кордоном, в Америці, з десятьма людьми поруч. Ми були ніби “проти всього світу” – і впоралися”.
Але потім йому довелося повернутися додому і відправитися на карантин. Ні зустрічаючих в аеропорту, ні параду, ні навіть вечірки з друзями.
“Я досяг своєї мрії, а потім – усе якось згасло. Я навіть не зміг це відсвяткувати”, – з гіркотою каже він.
Перемога над Прогре у справжній війні на арені O2 в Лондоні – напевно, його найкращий вечір. Тоді друзі та родина приїхали підтримати його натовпом.
“Усі ці божевільні шотландці захопили Лондон, у нас була чудова гулянка після бою”, – з посмішкою згадує Тейлор. – “Це був класний момент”.
Але той бій залишив наслідки – саме після нього у Тейлора почалися проблеми з очима.
Одного разу, за вечерею, він подивився на тарілку – і побачив дві. Він нахилив голову, намагаючись скоригувати зір, але зрозумів, що щось не так.
Навіть перед боєм із Раміресом він визнавав, що бачить “криво”, і вже після бою пройшов першу операцію. Потім були ще дві.
Ще коли він вигравав золото Ігор Співдружності серед любителів, він почав вірити, що зможе стати чемпіоном світу серед профі. А після того як він дійшов до вершини і об’єднав усі титули, його батько став умовляти його завершити кар’єру.
“Місію виконано, – згадує він. – Я виграв усе. І тато тоді сказав мені: “Синку, закінчуй, ти підеш на вершині”. А я такий: “Так, я, може, і на вершині, але в мене немає тих грошей, щоб жити спокійно до кінця життя, мені потрібно заробляти”. Тому я продовжив. Але я й сам вірив, що зможу стати чемпіоном знову, вже в іншій ваговій категорії. Думав, стану чемпіоном у двох дивізіонах. Але потім усе посипалося – травма за травмою, одна за одною. Кінець кар’єри вийшов, м’яко кажучи, не дуже. Усе покотилося вниз. Останні три-чотири роки я був просто зрешечений травмами”.
Тейлор обожнював великого шотландця Кена Б’юкенена, вони подружилися. Він також рівнявся на співвітчизників Алекса Артура і Скотта Гаррісона. А тепер, згадуючи, яким був той хлопчик-шульга, який колись прийшов до зали, він визнає – він домігся того, про що та дитина навіть не мріяла.
“Якби мені сказали тоді, що я всього цього доб’юся, я б вирішив, що ви збожеволіли”, – сміється Тейлор. – “Але я це зробив. Усе завдяки важкій роботі, завзятості та вірі в себе. Ніколи б не подумав, що сяду ось так і буду з вами говорити, маючи за плечима все, чого домігся. Я завжди вірив, що стану чемпіоном світу. Але те, чого я домігся зрештою – я й подумати не міг, що це можливо. І за це спасибі всім, кого я згадав у заяві про звільнення. Усім, хто брав участь у моєму шляху і становленні”.
