Наприкінці минулого року збулася мрія родини військовополоненого з Краснопілля Ярослава Марченка.
-30 грудня буде найщасливішим днем для мене у житті» – не приховуючи емоцій ділиться новиною мама Героя Світлана Корнієнко – «Син перебував у полоні два роки і вісім місяців. Це час неймовірного хвилювання, надії, очікування та віри. Його дуже чекала сестричка Ангеліна, яка подорослішала за цей час… У неї був День народження 23 –го грудня. П’ятнадцять років
тому, саме за день до Нового року, я повернулась з пологового будинку з донечкою на руках. Про сестричку так мріяв Ярослав. І ось знову 30-те грудня, 15 років потому. Але тепер вже сестричка зустрічає Ярослава…
Радісну новину мені повідомив товариш сина Володя. Я не могла повірити, хоч і побачила вже у підтвердження фото у соцмережі. Лише увечері 30- го грудня мені зателефонували з координаційної ради. А потім і сам син вийшов на відеозв’язок. «Мамо, я вдома. Як ви? Як мала? Не знаєш, де Вова?» – неймовірна кількість запитань, а мене душили сльози від його вигляду»
В перший день нового, 2025-го року, рідні Ярослава змогли обійняти свого героя. Батьки та сестричка прибули на Полтавщину, де зараз на реабілітації перебуває колишній бранець.
Родину зручно розташували на ночівлю та забезпечили харчуванням на території лікувального
закладу.
«Поки ми приїздили, Ярослав вже мав ключа від кімнати, то ми повністю могли насолодитись
довгоочікуваним моментом зустрічі» – ділиться враженнями Світлана Корнієнко – «Неймовірна худоба сина, звісно, шокувала мене.
Але щира, рідна посмішка і позитивний настрій привели серце до тями. «Матусю, та
нічого, бабусині пиріжки швидко все виправлять» – жартував Ярослав, втираючи мені сльози.
На гостинця моя мама насмажила чимало пиріжків з капустою та картоплею, щоб онук міг почастувати товаришів, адже ще не всіх відвідали рідні. Дві доби, проведені з сином, пролетіли, наче одна хвилини», -продовжує розповідь пані Світлана – «Здається, я весь час плакала…Не
могли наобійматись та наговоритись.То ж найближчими днями поїдемо знову, адже до цього часу не можу повірити, що це не сон.»
Обличчя найкращого друга серед повернених полонених у соцмережі впізнав Володя Кучеренко,
який сам 18 жовтня повернувся з того пекла. З моменту повернення додому він мріяв саме про визволення кращого друга Ярослава і інших полонених. То було мрією і метою хлопця. «Володя, наче дитина, радів, не приховуючи емоцій, коли позбавився сумнівів, що на світлині знайоме з дитинства обличчя друга» – згадує той момент Наталія Кучеренко – «Мамо, це Ярик, точно! Що робити? Куди їхати? Куди телефонувати?» – Володя не чувся від щастя. Повідомив новину батькам Ярослава. Вони не могли повірити. Мама Ярослава не стримала сліз щастя і попросила для підтвердження фото у Вови. Як же я її розумію…» – спомини про зустріч з Володею сколихнув
душу Наталі, пише Перемога.
