Минулими вихідними ірландець Аарон МакКенна нарешті здійснив свою мрію та завоював титул чемпіона світу у середній вазі. До цього Аарон йшов понад 20 років — відтоді, як почав займатися боксом. Однак завершення такого довгого шляху саме по собі може стати серйозним випробуванням.
Тайсон Ф’юрі свого часу відверто розповідав про проблеми, з якими зіткнувся після завоювання свого першого титулу чемпіона світу у надважкій вазі в поєдинку з Володимиром Кличком у 2015 році. Ф’юрі порівнював досягнення головної мети зі сходженням на Еверест: коли ти вже опинився на самій вершині, рухатися далі можна тільки вниз.
Чи розуміє Маккенна після підкорення власного «Евересту», що тоді мав на увазі «Циганський король»?
«Так, розумію. Але, якщо чесно, це лише ще більше розпалило мій апетит, — відповів Маккенна. — Я вже зараз не можу дочекатися наступного бою.
Я вже думаю про об’єднання титулів і намагаюся домогтися цих поєдинків. Я хочу якомога швидше розібратися з середньою вагою. Перемога зробила мене набагато більш амбітним.
Я відчув смак першого чемпіонського титулу — і тепер хочу здобути й решту.
Але загалом здобуття титулу чемпіона світу — це справді дуже дивне відчуття. Я навіть не знаю, як його правильно описати. Мені здається, я досі ще не до кінця усвідомив, що тепер є чемпіоном світу.
«Я завжди знав і вірив, що одного дня стану ним. Але те, що це сталося вже зараз, коли мені всього 27 років — причому зовсім недавно мені виповнилося 27, — це якесь божевілля».
Маккенні було всього кілька років, коли його батько та дід почали будувати тренувальний зал приблизно за шість метрів від сімейного будинку у Смітборо.
Однак шлях до титулу чемпіона світу у середній вазі по-справжньому почав набирати обертів набагато далі від дому — після того, як Фергал Маккенна вирішив відвезти Аарона та його брата Стівена до США, коли обоє ще були підлітками.
«Вперше я поїхав туди разом із батьком у 16 років, — згадує Маккенна. — Ми вирушили на три місяці, щоб зрозуміти, чи сподобається мені взагалі таке життя і чи справді я хочу стати професійним боксером. Але вже тоді я практично відразу зрозумів, що мені це подобається».
«Спочатку ми з батьком провели там три місяці. Відвідували буквально всі зали Лос-Анджелеса, а я спарингував з усіма цими мексиканцями та американцями.
І в кожному спарингу я показував себе дуже добре.
Вже тоді я зрозумів, що саме там мені й треба бути. Тому з настанням нового року ми втрьох — я, батько та Стівен — переїхали до Америки».
Але саме тоді для трьох ірландців під каліфорнійським сонцем і почалася справжня важка робота.
«Було непросто. Доходило до того, що ти просто мріяв побачити дощ, — згадує Маккенна. — Навколо взагалі не було ірландців, тому хотілося хоча б зустріти когось зі своїх.
Напевно, нам дуже допомогло те, що ми були там разом. Якби ти опинився в такій ситуації зовсім сам, це була б зовсім інша історія.
Мама теж намагалася приїжджати до нас так часто, як тільки могла. Я провів у Америці 10 поєдинків, Стівен — чотири. І мама не пропустила жодного з них».
За свою професійну кар’єру Маккенна встиг виступити в Неваді та Каліфорнії, Ковентрі, Лондоні, Манчестері, Ліверпулі та навіть у японській Осаці. Однак суботній поєдинок на 3Arena став для нього першим професійним боєм на рідній ірландській землі.
Озираючись тепер на довгий і непростий шлях, який зрештою привів його до Дубліна, Маккенна впевнений: саме роки, проведені в суворих залах західного узбережжя США, дали йому той досвід, який згодом дозволив досягти успіху на найвищому рівні.
«Це, безперечно, було одним із найважливіших рішень, які ми коли-небудь ухвалювали, — сказав він про тимчасовий переїзд родини до США.
Я вважаю, що більшій кількості ірландських боксерів варто було б чинити так само.
Ми приїжджали туди й стикалися з абсолютно іншими тренуваннями, до яких взагалі не звикли. Нам влаштовували такі спаринги, яких вдома ти просто ніколи не знайдеш.
Це перетворює тебе на зовсім іншу істоту. Коли тобі 16 років і ти спарингуєш із такими хлопцями, яких ми зустрічали, тобі доводиться вчитися всьому.
З одними ти змушений битися. З іншими — боксувати. Ти мусиш постійно пристосовуватися.
А коли працюєш з деякими з цих мексиканців, поступово дізнаєшся взагалі всі можливі боксерські хитрощі. У них у рукаві приховано величезну кількість трюків.
Ми потроху переймали всі ці дрібниці. І багато з них досі залишаються частиною нашого арсеналу».
