Президент ФВУ в інтерв’ю Sport.ua – про український волейбол на четвертому році повномасштабки З президентом Федерації волейболу України говоримо про реалії українського волейболу після трьох років повномасштабної війни, ризики повернення в офіційні змагання москалів і білорусів, а найперше – про наші національні команди, для яких найближче літо буде найнасиченішим в історії: чоловіча збірна вперше зіграє в Лізі націй та виступить на чемпіонаті світу, лише вдруге за всі часи незалежності на першості планети зіграють жінки і вчетверте на світовій першості буде представлена наша молодіжка. Михайло Мельник в інтерв’ю Sport.ua розповів, як готуватимуться наші команди, які спаринги зіграють, про тонкощі комплектації команди, а також про те, чи буде в збірній зірка італійської «Перуджі» Олег Плотницький. А почали ми нашу розмову з найактуальнішої теми національних чемпіонатів, які зараз увійшли у вирішальну фазу. Турніри відбулися не дивлячись на те, що торік улітку самоліквідувалася Професійна волейбольна ліга на чолі з Володимиром Дубінським. Після цієї звістки виникали побоювання, чи не зробить наш клубний волейбол у зв’язку з цими подіями кроку назад. «Питання захисту країни нині пріоритетне» – У нас побоювань точно не було, – бере слово Михайло Григорович. – За винятком двох років, Національна федерація проводила чемпіонати України самостійно і при моєму президентстві, і до нього. Так, два роки мали експеримент з Професійною лігою, яка отримала від ФВУ право проводити турніри в Суперлізі. Коли ліга самоліквідувалася, дехто поширював занепадницькі настрої на кшталт «Все пропало». Не беруся судити, краще чи гірше стало в організаційному аспекті, але загальний рівень точно не впав. Думаю, трохи замало маємо команд у жіночій Суперлізі. Це наше недопрацювання. Для такої країни як Україна п’ять колективів – це небагато. Але в окремих країнах у жіночому чемпіонаті представлені й по чотири клуби і катастрофи ніхто не робить. Як на мене, оптимальним числом для нас було б вісім колективів. Ми вели перемовини з рядом команд, аби ті заявлялися не у вищу, а в Суперлігу. Але керівництво клубів не наважилося виступати в еліті. Хоча, наскільки я розумію, різниця в бюджетах між двома провідними ешелонами невелика. Розумієте, в попередні два роки в жіночій Суперлізі було сім команд і майже всі вони фінансувалися з одного джерела. Це теж не дуже правильно. Нині реалії змінилися і до кінця переформатуватися ми ще не встигли. Зрештою, зараз, в умовах війни непогано й те, що є. Особливо з урахуванням, що всі п’ять команд доволі міцні і більшість матчів регулярного чемпіонату були непередбачуваними. Власне, показово, що в фіналі Кубка України «Балта», яка посіла в регулярці третє місце, перемогла 3:0 явного лідера – «Буковинку». Наступного тижня балтянки двічі програли вже в рамках чемпіонату «Добродію» в Вінниці. Ще через тиждень зазнали поразки від четвертої команди – тернопільської «Галичанки».
У чоловічій Суперлізі ситуація ліпше. І конкуренція там теж пристойна. Показово, що в тому ж Кубку України відразу дві команди, які вважалися фаворитами сезону, не потрапили до Фіналу чотирьох. Мова про «Житичі-Полісся» та «Решетилівку». Старт плей-оф теж подарував несподіванку. Хмельницьке «Поділля», яке вважалося відвертим аутсайдером в протистоянні з «МХП-Ладижином», змогло виграти один з матчів серії до двох перемог і закрутило інтригу максимально. Так, вінничани все ж вийшли у півфінал, але легко їм не було.
Разом з тим, можемо пишатися, що цьогоріч знову повноцінно провели чемпіонати у чоловічих другій, першій і вищій лігах, а жінки змагалися у першому і вищому дивізіонах. У жіночій вищій лізі виступало 14 команд і конкуренція була настільки гострою, що імена учасників плей-оф не були зрозумілими до заключних матчів.
– У чоловічому волейболі в реаліях воєнного стану своя специфіка. Змагання проводяться в чотирьох лігах і це дійсно багато. За умови, що команд могло бути значно більше. Проте свої корективи вносить загальна мобілізація. Ситуація у волейболі – як зріз суспільства загалом: хтось воює, хтось воювати боїться і ховається, хтось втік за кордон. Як у таких реаліях не розгубити кадрового потенціалу?
– Волейболісти нічим не відрізняються від представників інших сфер життя. Всі в рівних умовах і питання захисту країни нині пріоритетне. Звісно, власне волейбол від цього не виграє, але зараз нам важливо зберегти країну. Ми з великою повагою ставимося до хлопців і дівчат, які взяли до рук зброю і зараз боронять нашу країну від ворога. Маємо змогу грати у волейбол найперше завдяки їм. Якби не наші воїни, не було б ні сильного чемпіонату, ні слабкого.
Гірше, коли люди тікають за кордон, як то зробили четверо волейболістів «Решетилівки», які не повернулися з матчів єврокубка. Через це мали неприємності, але вже нічого не поробиш. Насправді закордонні колеги-керівники інших національних федерацій в розмові зі мною висловлюють щире захоплення, що ми в такий час взагалі продовжуємо грати у волейбол. Іноземці не можуть збагнути, як таке може бути в умовах війни, яка є найбільшою з часу Другої світової.
«Кажани» наразі важко назвати українською командою»
– Чимало дискусій виникає стосовно доцільності участі в польській Плюс-Лізі «Барком-Кажанів». З одного боку, це добре, що наш волейбол представлений в одному з найсильніших національних чемпіонатів світу. З іншого – від відсутності «Кажанів» точно не виграє наша національна першість. Ось у цьому сезоні непереможними залишаються «Епіцентр-Подоляни». Погодьтеся, було б значно цікавіше, якби нинішньому лідерові опонували львів’яни…
– Для мене це непросте питання, адже я був ледь не основним ініціатором того, щоб «Кажани» в 2022-му заявилися в Плюс-Лігу. Але врахуйте, що рішення приймалося на самому початку повномасштабного вторгнення, коли ми не розуміли, чи буде в Україні змога грати у волейбол взагалі. Тому ми тоді були зацікавлені, щоб наш представник грав у Плюс-Лізі, а гравці національної збірної в умовах найвищої конкуренції прогресували. Проте зараз я вже не є категоричним прихильником участі львів’ян у чемпіонаті Польщі. Особливо після торішніх подій, коли ряд гравців «Кажанів» з різних причин відмовилися виступати за національну збірну. Можу сказати, що керівництво Мінмолодьспорту, Національного олімпійського комітету, м’яко кажучи, було від такого стану речей не в захваті. Мені прямо чи опосередковано дорікали, мовляв, навіщо нам команда в чемпіонаті Польщі, якщо її гравці не допомагають збірній?
Звісно, картина була б трохи іншою, якби «Кажани» мали змогу приймати домашні матчі у Львові. Це дало б великий поштовх для популяризації волейболу. Але реалії такі, що в Україні зараз небезпечно і ніхто сюди не поїде. Тому, звісно, привабливішою в цих реаліях виглядала б участь «Кажанів» у чемпіонаті України. Як на мене, в перспективі доречно було б розглянути досвід харківського «Локомотива» у першому десятилітті 2000-х. Харків’яни тоді виступали тільки в регулярному чемпіонаті рф, а на плей-оф поверталися в Україну. Натомість «Кажани» зараз від процесів в українському волейболі повністю відмежувалися. Їх наразі важко назвати українською командою.
– Поки не відомо, чи «Кажани» збережуть прописку в Плюс-Лізі. Якщо це станеться, ФВУ має надати дозвіл для подальшої участі команди в іноземному чемпіонаті?
– Мова торік була не про дозвіл, а про спеціальний лист з проханням не знімати з «Кажанів» коштів за трансфери українських гравців. Для польського чемпіонату вони іноземці і відповідно їх участь мала б оплачуватися на рівні з іншими легіонерами. А це – мінімум 3000 євро за волейболіста. Завдяки нашим зусиллям українські гравці «Кажанів» мали рівні права з поляками. А що буде зараз судити не беруся. Бодай тому, що не знаю, що планує робити власник клубу Олег Баран, якщо команда понизиться в класі. Він не каже нічого, а це питання бентежить зокрема і Польську федерацію волейболу.
– Професійний волейбол у країні, яка перебуває в стані війни, може відчути серйозний кадровий дефіцит через років 5-10, коли на дорослому рівні почнуть виступи гравці, котрі зараз, впродовж трьох років повномасштабки мали б набиратися азів. Існує такий ризик?
– З початку повномасштабної війни з України виїхали тисячі дітей, особливо в перші місяці, коли межі нашої держави покидали цілі дитячі команди. Ми не відмежувалися і сприяли цим переїздам, бо дбали найперше про безпеку юних українців. Переконаний, що тоді ми зробили велику справу. Особлива шана – генеральному секретарю нашої Федерації Катерині Біляченко, яка провела ґрандіозну роботу, сприяючи маленьким волейболістам з різних міст разом з їх мамами та братиками чи сестричками, аби вони спершу змогли вибратися з зони бойових дій, а потім влаштувалися в інших країнах і мали змогу там займатися волейболом.
Я в цьому процесі теж брав участь, постійно контактував з людьми, які потребували допомоги, в Україні і домовлявся з друзями з країн Західної Європи, аби вони наших дітей прийняли. Це в той час, коли над моїм житлом у Макарові на Київщині літали бомбардувальники, а ворог був на відстані кількох кілометрів. Також відзначу, що сильно посприяв нам, особливо вирішуючи питання пропуску на кордоні, тодішній міністр молоді і спорту Вадим Гутцайт. Ми тоді були на цілодобовому зв’язку. Міг зателефонувати Вадимові Марковичу навіть о другій ночі.
Звісно, так само треба подякувати й тим національним федераціям, які приймали наших дітей. Та, на жаль, не всі їх діячі виявилися чистими на руку. Можу констатувати, що багатьом дітям, які повиїжджали, зараз пропонують приймати громадянство інших країн. Зараз ми отримуємо сотні листів найперше з Польщі, Чехії, Словаччини з проханням надати довідку, що та чи інша дитина не причетна до нашої Федерації. Ми відмовляємо, бо якщо дитина виступала у Дитячій лізі України, вона вже наша. А без цієї довідки шансів отримати інше громадянство в юних українців немає.
Повинен сказати, що ми виявилися далекоглядними. В 2016-му, коли моя команда прийшла до керівництва ФВУ, ми першим ділом завели облік усіх волейболістів, які є в Україні – від наймолодших, до гравців Суперліги. Нині створювана роками база дозволяє стежити за гравцями різного віку, які переїхали за кордон. Якби такий облік вівся раніше, то ми б уникнули масового відтоку перспективних волейболістів найперше в росію, через що потім постраждали зокрема наші національні збірні, які були вкомплектовані значно гірше, ніж могли б насправді.
Разом з тим, попри величезну кількість дітей, які покинули Україну, цьогоріч маємо рекордну кількість команд-учасниць різного віку в Дитячій лізі – відразу 189. Причому попередньо заявилося взагалі 218 колективів. Маємо повноцінні чемпіонати України в різних вікових категоріях. Чимало держав нам заздрить, бо в них такої масовості немає навіть близько. А в нас війна і при цьому діти продовжують тренуватися і грати. Більше того, з нинішнього сезону всі матчі Дитячої ліги транслюються на офіційному Youtube-каналі ФВУ. Чого раніше не було просто ніколи.
«Завдання мінімум – зберегти місце в Лізі націй»
– Головні події 2025 року для українського волейболу ще попереду і пов’язані вони з національними збірними: жіноча і чоловіча національні команди виступатимуть на чемпіонатах світу, а чоловіки до того ж дебютують у Лізі націй, найпрестижнішому комерційному турнірі на рівні збірних. Розкажіть, якими є плани підготовки до цих змагань.
– Дуже насичений для нашого волейболу був передолімпійський 2023-й. Тоді ми брали участь у чемпіонатах Європи, Золотій Євролізі, Кубку претендентів, а чоловіки – ще й в олімпійській кваліфікації. Цьогоріч літо буде ще таким же насиченим, тільки рівень змагань зросте.
До вами перелічених змагань додам ще й виступ молодіжної збірної U21 на чемпіонаті світу в Китаї. На цих змаганнях будемо представлені лише вчетверте в історії. Напередодні цього старту запросили на посаду головного тренера Сергія Капелуся, іменитого в минулому українського волейболіста, який вже здобув тренерський авторитет у чемпіонаті Польщі, очолюючи «Бяльско-Бялу». Асистувати Сергієві будуть ті тренери, які торік здобували перепустку на чемпіонат світу, довівши команду до півфіналу Євроволею U20.
Склад команди такий, що можна сміливо казати: статистами на чемпіонаті світу ми не будемо. Судіть самі: Максим Тонконог виступає в Італії; Микола Куц представляє ту саму «Бяльско-Бялу» в першому дивізіоні Польщі; Андрій Челеняк грає в «Епіцентрі-Подолянах», найсильнішій команді нашої Суперліги; в півфіналі Суперліги, у складі команди, яка створена «Епіцентром-Подолянами» на базі молодіжної збірної зараз грають Едуард Штерик, Максим Свиридов, Микола Джуль.
Щодо планів підготовки, місяць тому мали разом із Катериною Біляченко робочий візит до Польщі. Першим ділом заїхали до Островця, де планувався збір жіночої збірної. Новий наставник нашої команди, польський фахівець Якуб Глушак наполягав, що було б дуже добре, щоб ми обговорили всі деталі безпосередньо з мером міста. Бо ж мова не лише про збори, а й про прийом домашнього туру Золотої Євроліги. Від нього ми, враховуючи, що в Україні грати не можемо, хотіли відмовитися, передати це право Швеції чи Словаччині. Але одні й інші змагань приймати не захотіли: словаки – бо в цей час вони прийматимуть матчі чоловічих збірних, шведи – бо прийматимуть Фінал чотирьох і сенсу проводити в себе ще й груповий турнір не бачать. Тож діватися нікуди, мусимо займатися організацією туру. Такі заходи потребують чимало зусиль навіть удома, а за кордоном цей процес складний подвійно.
Та від Островця ми змушені відмовитися. Ігровий зал там прекрасний, його керівництво погодилося виконати всі наші побажання, скажімо постелити спеціально під Золоту Євролігу тарафлекс. Нас влаштовувала і вартість оренди, і те, що безпосередньо в спорткомплексі є тренажерний зал. Також важливим фактором є й те, що близький товариш мого друга, генерального секретаря Федерації волейболу Польщі Яцека Сека був готовий взяти на себе основну частину організаційних клопотів. Єдине, що не влаштувало в Островці – умови проживання. В готелі, в якому, як очікувалася, мала жити наша жіноча збірна, ми власне й поселилися. І відразу відзначили, що і самі номери невеликі, і ліжка в них не розраховані на високих людей. Ми шукали альтернативні варіанти, були готові платити за одномісні номери. Але питання знялися, коли власник готелю наступного дня повідомив, що на потрібний нам період 5-26 травня всі місця давно заброньовані під весілля. Питання вичерпалося саме по собі.
Альтернативним варіантом обрали Радом, де Якуб Глушак тренує команду Таурон-Ліги «Радомку». Там ціни трохи вищі, бо місто ближче до Варшави, але всі умови прийнятні – і в спорткомплексі, і в готелі, який ще й має спортивний профіль. Тож, узгодивши всі деталі, зупинилися на тому, що і збори, і домашній тур Євроліги жіноча збірна проведе в Радомі.
До питань комплектації ми не втручаємося. Якуб Глушак перебуває на контакті з нашими збірницями особисто. Крім асистента Андрія Левченка і Катерини Гранько, нашої судді, яка живе у Польщі, а в збірній буде менеджером, решта штабу, а це ще п’ять осіб, Якуб формує зі своїх земляків-поляків. Правда, в одного з помічників тато українець, а мама – казашка.
Жіноча команда збереться у Радомі 11 травня і працюватиме на зборах до 22 числа. 23-24 травня у рамках підготовки до Золотої Євроліги наша збірна поведе два матчі з національною командою Румунії, після чого 28 травня вирушає на перший тур у Чорногорію, де після проведених матчів, найвірогідніше кілька днів тренуватиметься і звідти вирушить у Португалію, де через тиждень відбуватимуться матчі другого туру Золотої Євроліги. Далі – третій тур у Радомі і фінал Золотої Євроліги через два тижні у Швеції. Після того дівчата відправляться у відпустку десь тривалості в місяць і розпочнуть підготовку до чемпіонату світу, який для нашої жіночої збірної стане всього другим в історії після 1994-го. Нині ми перебуваємо в процесі активного пошуку титульного спонсора для наших дівчат.
Чоловіча збірна перших шість днів, 5-10 травня працюватиме в Городку на Хмельниччині. То буде збір з метою перевірити тих кандидатів у збірну, які виступають у чемпіонаті України. Після того ті волейболісти, яких тренерський штаб обере, відправляються до Польщі, на збір у Мелеці, місті, яке знаходиться в 50 км від Ряшева, де є міжнародний аеропорт. Близькість до аеропорту була однією з головних вимог наставника команди Рауля Лосано. Щоб не витрачати часу на переїзди. У Мелеці наша збірна тренувалася й торік і всіма умовами тренерський штаб залишився дуже задоволеним. Збір триватиме 11-27 травня.
Далі команда 28-31 травня братиме участь у товариському турнірі в Катовіце і Ґлівіце. Нашими суперниками будуть національні команди Польщі, Німеччини та Чехії. А через тиждень граємо в першому турі Ліги націй у Бразилії. З Бразилії полетить у Болгарію, а з Болгарії – у Словенію, де відбуватимуться наступні тури. В Польщу повернемося для подальшої підготовки в разі, якщо потрапляємо в плей-оф.
Також у Мелеці готуватиметься до кваліфікації Євроволею і до чемпіонату світу молодіжна збірна. Потреби в спарингах команда не матиме, адже плануємо протягом 15-27 червня виступити цією командою на Всесвітній Універсіаді в Німеччині. Ми вже заплатили 5000 євро гарантійного внеску. Оскільки державних коштів витрачати не можна, шукали альтернативні джерела фінансування. На зустріч пішов Сергій Кушнір, який колись фінансував команду «Серце Поділля». Він зараз до волейболу не причетний, але допомогти не відмовився.
10-13 липня наша молодіжка гратиме кваліфікаційні матчі першості континенту, а 18 серпня в Китаї стартує чемпіонат світу.
– Перед командами ставляться якісь чіткі завдання?
– Не думаю, що ми зараз у тих умовах, коли можна щось вимагати. Хоча амбіції і в нас, і в тренерського штабу, і в гравців, певен, теж найвищі. Ці амбіції підкріплені реальним потенціалом, який є у наших команд. Завдання мінімум для чоловічої команди – втриматися в Лізі націй. Бо якщо вибудемо звідти, то пробитися знову, враховуючи, що команди на ці змагання відтепер потраплятимуть лише за світовим рейтингом, буде вкрай складно. До речі, ми з Катериною Біляченко маємо призначення на Лігу націй як супервайзери. Це теж вперше в історії.
На чемпіонати світу чітких завдань не ставимо, але маємо надію, що потішимо українців гарною грою і результатами в цей нелегкий для нашої країни час.
– Питання комплектації чоловічої команди, враховуючи події минулих років, стоїть ледь не найгостріше. Розширений список кандидатів ми бачили. Але хто з наших провідних волейболістів вже підтвердив приїзд у збірну?
– Всі, зокрема Олег Плотницький, який, правда, хоче почути відповіді на певні робочі питання. Їх він та інші волейболісти отримає перед початком зборів.
«Поки я президент EЕVZA, про поновлення росіян і білорусів не може бути мови»
– На завершення хотілося б зачепити тему спортивної дипломатії. Як відомо, Міжнародний олімпійський комітет рекомендував міжнародним федераціям з олімпійських видів спорту допустити до змагань, які будуть відбірними на Олімпіаду-2028 представників країн-агресорок. Чи існує ризик, що москалів і білорусів допустять до офіційних стартів у волейболі?
– Москалі ведуть дуже серйозну роботу. Про повернення до змагань поки говорити рано, але тривожним дзвіночком є повернення їх представників у розмаїть комісії ЄКВ і FIVB. Зокрема намагаються наші вороги повторно влізти в змагання Європейської зональної волейбольної асоціації. Проте поки я там президент, про повернення росіян і білорусів не може бути мови. Якщо станеться, що хтось проштовхне це рішення, я залишу посаду.
Питання про реінтеґрацію представників рф і білорусі в різні комісії знову підіймалося на останньому засіданні виконкому ЄКВ. Зрештою, чому дивуватися? Ворог працює на всіх фронтах. Якщо вже ООН думає, яку сторону назвати потерпілою в нашій війні, то що казати про волейбол? З членів виконкому ЄКВ проти реінтеґрації представників країн-окупанток проголосували лише представники Латвії і Литви, представниця Ірландії утрималася. Інші – за.
Ми намагаємося протистояти російському впливу зокрема з допомогою підвищення власної впливовості. Дуже важливо, що на останньому Генеральному конгресі FIVB Катерину Біляченко включили в комісію розвитку можливостей волейболу, причому на посаду секретаря, а я увійшов у Раду Ліги націй. Це дає змогу відстоювати інтереси нашого волейболу дієвіше. Розумієте, важливо, що впродовж цих трьох років ми не просто вижили, а продовжили розвиватися. А поряд з тим робимо все від нас залежне, щоб москалів і білорусів у світовій волейбольній спільноті не було.
