Олег Грищенко та його мати — перші евакуйовані цивільні росіяни із Суджі у Сумах, з якими поспілкувалися журналісти “Суспільне Суми”. Разом з матір’ю вони тиждень жили у підвалі у Суджі, доки їх не вивезли у Суми українські військові. Чоловік вважає, що їм пощастило. Мріє повернутися на батьківщину, коли закінчиться війна.
Олег Грищенко народився в Курській області. Чоловік розповідає, що в 1994 році виїхав у США, має американське і російське громадянство. У Суджі на Курщині жила його мама, якій зараз 89 років. Чоловік каже, що на момент початку бойових дій в Курській області був у Москві, зв’язку з Суджею вже не було.
7 серпня він виїхав за матір`ю, хоча знайомий сказав, що дорога на Суджу небезпечна.
Попередив мене, що в Суджу повернутися можливо, але існує небезпека, що машину спалять дрони. Я з Москви вночі приїхав у Курськ, взяв машину й о 6 ранку виїхав у Суджу. Їхав дорогою, ніхто мене не зупинив, ніяких не було перешкод, ніяких відступаючих військ. Були якісь машини цивільні, в яких були військові, але це не були військові частини. Єдине, що я на дорозі бачив – кілька КАМАЗів “Ахмату“.
Неподалік від Суджі, розповідає чоловік, його машину атакував дрон.
Дрон вдарив у правий бік автомобіля, пробив колесо, посік уламками весь той бік. Я був поранений у руку, одразу відчув, що потекла кров, перев’язатися було нічим, потрапило в артерію, бачив, що кров пульсує, швидко йде, бачив, що часу мало. Машина була на ходу, тому що повнопривідна.
Я під’їхав до кільця, кільце було забите машинами, стояло з десяток машин, розстріляних дронами, з відчиненими дверима, і дорога була закладена протитанковими мінами у шахматному порядку.
Олег каже, що проїхав цей шлях у шоковому стані, дістався дому. Його мати, в минулому лікарка, надала медичну допомогу. Облаштувалися у підвалі із запасом їжі та свічок.
Вже російських військ у Суджі не було. Це було 8 серпня, четвер. З наступного дня почалися атаки. По-перше, повисли дрони, які атакували будь-який автомобіль, який намагався вибратися з міста або заїхати в місто. Почалося бомбардування Суджі, зокрема, центральної вулиці Леніна. Була зруйнована адміністрація, всі будівлі, які вище другого поверху, зазнали артобстрілу.
Чоловік розповідає, що майже постійно були у підвалі, їжу готували, коли затихали обстріли. Через деякий час у двері постукали.
Це було двоє військових ЗСУ. В мене перевірили документи, поклали мене на землю, обшукали, спитали мету мого перебування, побачили, що я поранений, що знаходжуся з мамою, звірили прописку, що я прописаний по цій адресі, є господарем будинку. Сказали, що в нас у цьому будинку буде позиція, ви не маєте права заходити в будинок, поки ми не підемо. Ми вас не будемо ні грабувати, ні вбивати. Це маму дуже вразило, тому що вона, як стара людина, дивиться багато телевізор. Чекала неприємностей. В мене такого не було, тому що я в Сумах був достатньо часто, в мене є друзі тут.
За кілька днів, каже чоловік, українські військові пішли. Олег з матір`ю залишалися у підвалі, але, за його словами, це ставало дедалі небезпечніше.
Артилерія стала довбати і довбати. І коли вже на 5-й день ми зрозуміли, що ситуація катастрофічна, тому що в мене почалося зараження на руці, потрібна була медична допомога, руку роздуло, потрібна була чистка, і в мами закінчилися ліки, вона сердечниця, вік, потрібна була медична допомога.
Через тиждень життя у підвалі чоловік звернувся до українських військових з проханням про допомогу.
Це був єдиний вихід, щоб вижити. Можливості виїхати в інший бік фізично не було. Ми вдячні тим людям, звичайним людям, які нас вивезли звідти. Кажуть: “в нас немає наказу про депортацію”. Потім на наше прохання вони доставили на швидкості, по полях, у поліцію міста Суми. В поліції нас прийняли, здивувалися, тому що ми були перші люди, які потрапили в Суми з Суджі. Привітно зустріли, це було дивовижно.
Наразі Олег з мамою отримують медичну допомогу в одній із сумських лікарень.
Мама моя знаходиться в палаті, лікується, дві жінки її віку з нею розмовляють, їй допомагають, вона весела, вона почувається як вдома. Єдине, за що ми хвилюємося – це за наших двох котів, яких ми не змогли вивезти. Ну я думаю, що влітку з котами буде все добре.
Чоловік говорить, що якоїсь матеріальної допомоги або житла у Сумах не отримали.
Це неважливо. В нас є ставлення людей, що ми себе тут відчуваємо не чужими. В мене є руки, є голова на плечах, є знання. Повірте мені, що я зароблю де завгодно. Відчуття, що ми приїхали в чужу країну, тим більше у ворожу, немає. Я себе відчуваю тут щасливою людиною, якій пощастило, і яка зробила те, що мала зробити.
Після війни, каже чоловік, мріє повернутися на Батьківщину.
Ми в Америку якщо і поїдемо, то для того, щоб там підлікуватися. Ну ми повернемося, ми хочемо повернутися. Ми хочемо повернутися в Суми, поки можна буде їхати в Суджу і там буде безпечно. Моя Батьківщина – це моя Батьківщина, це не змінити. Я не вважаю, що росіяни хотіли війни.
