Суспільство
Сьогодні, 9 серпня (за юліанським календарем), 131 рік тому народився той, кому судилося пережити бій під Крутами, німецький полон і допити радянських спецслужб – а між усім цим виконати операцію, яку весь світ визнає першою в історії людства пересадкою цілого органа
Зміст
3 квітня 1933 року в звичайній херсонській лікарні, опалюваній піччю на очереті, хірург Юрій Вороний пришив помираючій жінці нирку мерця. Пацієнтка прожила після цього лише два дні. І все одно ця у підсумку невдала, страшна, майже відчайдушна операція назавжди залишиться відправною точкою клінічної трансплантології. Показово, що світ дізнається про неї не від радянської медицини, яка все важливе засекречувала, а з італійського медичного журналу. Тому українець Юрій Вороний за це не отримає ні Нобелівської премії, ні спокійного життя, зате отримає “вовчий білет” після німецького полону і посаду звичайного районного уролога. Ось як виглядає доля людини, яка змінила медицину, живучи в країні, що вміла цінувати своїх геніїв хіба що посмертно.
Хлопчик з Журавки, син математика, який дав клятву на батьковій могилі
Батько Юрія Вороного – відомий математик, фото: соцмережі
Юрія Вороного, якого у метричній книзі записаного Георгієм Георгійовичем, привели у світ 9 серпня (21 серпня) 1895 року в родовому селі Журавка на Полтавщині (нині Чернігівщина). Родина була не просто інтелігентною – вона була видатною за українськими мірками початку ХХ століття. Батько, Георгій Феодосійович Вороний – це математик зі світовим іменем, професор Варшавського університету, автор знаменитої “діаграми Вороного”, яку сьогодні вивчають у будь-якому підручнику з обчислювальної геометрії. Дід – просвітник, засновник безкоштовних недільних шкіл для робітничої молоді Києва разом із Михайлом Драгомановим.
У 1908 році, коли Юрію було тринадцять, батько раптово помер від важкого ураження нирок – ускладнення хвороби жовчного міхура. На могилі батька обидва сини, Юрій та його старший брат Олександр, дали слово стати лікарями. Іронія долі: людину, що визначить майбутнє трансплантології нирки, до медицини привела саме смерть батька від ниркової недостатності.
Тож, Юрій вступив на медичний факультет Університету святого Володимира в Києві якраз тоді, коли імперія, у якій він народився, почала розвалюватися. Перша світова застала його студентом-медиком – він пішов добровольцем у перев’язувальний загін, що допомагав пораненим на фронті.
фото: Вікіпедія
Після проголошення УНР доброволець-патріот вступив до перев’язувального загону військ Центральної Ради. І 16 (29) січня 1918 року опинився серед п’яти сотень юнаків, студентів і гімназистів, які під станцією Крути намагалися стримати шеститисячний більшовицький загін Муравйова на підступах до Києва.
Вороному пощастило вижити – разом із групою поранених студентів він урятувався, а виходжувала його медсестра Віра Нечаївська, з якою він невдовзі одружився. Пізніше він ще встигне повоювати у війську Симона Петлюри. І саме ця сторінка біографії – участь у бою, який радянська влада ненавиділа найбільше, – визначить усе його подальше життя: тавро “неблагонадійного” і “українського буржуазного націоналіста” супроводжуватиме його спецслужби не одне десятиліття, навіть коли він стане гордістю світової медицини.
Після війни двадцятип’ятирічний випускник медичного факультету дивним чином змінює ім’я та по батькові з Георгія Георгійовича на Юрія Юрійовича – можливо, ретушуючи дворянське походження, можливо, просто йдучи за духом часу. Під цим іменем він і увійде в історію медицини.
Як зацікавився тим, чого фактично ще не існувало
Юрій Вороний (крайній зліва у середньому ряду), Херсонський медичний інституті, фото: Укрінформ
У середині 1920-х трансплантологія як наука ще не народилася – існували лише розрізнені експерименти. Ще на зламі століть віденський хірург Еммеріх Ульман пересаджував нирку собаки на шию кози, і орган відторгався за п’ять днів. Французький хірург Алексіс Каррель, працюючи у США, розробив техніку судинного шва, за яку в 1912 році отримав Нобелівську премію, – і саме ця техніка технічно уможливила пересадку органів узагалі. Але про клінічну пересадку органа живій людині ніхто серйозно не говорив: імунна система вбивала будь-який чужорідний трансплантат, а про існування цієї “імунної системи” в сучасному розумінні медицина ще тільки здогадувалася.
Вороний зацікавився цією майже фантастичною темою, працюючи асистентом у Києві під керівництвом професора Євгена Черняхівського, а потім – від 1926 року – на кафедрі факультетської хірургії в Харкові, у професора Володимира Шамова, який досліджував можливість переливання трупної крові. Саме тут молодий хірург почав ставити експерименти: пересаджував собакам яєчка, нирки, навіть цілу відрізану лапу. У травні 1930 року на харківському з’їзді фізіологів він продемонстрував колегам сенсацію – собаку з ниркою, пересадженою на шию, яка успішно функціонувала вже понад пів року.
Тобто до своєї головної операції Вороний підійшов не як авантюрист, а як людина, що роками методично відпрацьовувала техніку судинного шва на тваринах. Просто в 1931 році, попри наукові успіхи, його – “неблагонадійного” учасника бою під Крутами – з престижного Харкова спрямовують у провінційний Херсон. Формально це було призначення головним лікарем обласної лікарні. Фактично – заслання подалі від тоді столичних очей.
Херсон, 3 квітня 1933 року: сорок вісім годин, що стали початком трансплантології
фото: соцмережі
Того дня до хірургічного відділення 1-ї Радянської міської лікарні Херсона привезли двадцятишестирічну жінку в напівпритомному стані. Оксана Галушко, посварившись із чоловіком, який її покинув, випила чотири грами нерозведеної сулеми – хлориду ртуті, яким тоді протруювали насіння. Отрута спричинила гостру ниркову недостатність: чотири доби в жінки не виділялося сечі. Ефективного лікування ртутного отруєння тодішня медицина не знала взагалі.
Майже одночасно в ту саму лікарню з міської вулиці привезли непритомного шістдесятирічного чоловіка з переломом основи черепа. Він помер у приймальному покої. І тут Вороний ухвалює рішення, на яке наважився б далеко не кожен хірург того часу: використати нирку мерця, аби врятувати помираючу жінку. Проблема була в тому, що групи крові не збігалися: у пацієнтки – перша, у донора – третя. Вороний вважав, що кров реципієнтки, як універсальний донор, не викличе миттєвого відторгнення тканин – і за відсутності будь-якого іншого шансу вирішив ризикнути.
Операцію провели під місцевою анестезією. На стегні хворої сформували ложе для нирки, судини органа зшили за методом Карреля з артерією і веною стегна. Щойно наклали судинні шви – кровообіг у пересадженій нирці відновився, вона почала функціонувати самостійно.
Першу добу все виглядало обнадійливо. Але 5 квітня, приблизно через два дні після операції, настало різке погіршення, і о 21:40 пацієнтка померла… Тодішня наука ще не мала засобів боротьби з відторгненням чужорідних органів – на це людству знадобиться ще двадцять років і винайдення імуносупресивних препаратів.
Формально операція завершилася невдало, адже пацієнтку не врятували. Але по суті сталося дещо безпрецедентне – уперше в історії медицини людині пересадили цілий орган, узятий від трупа, і цей орган запрацював у новому тілі. До Вороного пересаджували шкіру, рогівку, окремі тканини. Цілий орган – ніколи.
“Замовчана сенсація”: як світ дізнався про Вороного не від СРСР
Тут починається сюжет, до болю знайомий кожному, хто вивчав радянську науку: видатне досягнення власної країни радянська система замовчала. Довгий час у СРСР про операцію херсонського хірурга просто мовчали, хоча факт підтверджувався офіційними документами. Тому медична громадськість дізналася про подію не з радянських часописів, а з доповіді британських трансплантологів на Всесвітньому конгресі анестезіологів та реаніматологів – і з публікації в італійському журналі “Minerva Chirurgica” 1934 року, де констатувалося: трупна нирка включилась у кровообіг і почала самостійно функціонувати.
Показово, що препарат тієї-таки пересадженої нирки й досі зберігається на кафедрі патологічної анатомії Харківського національного медичного університету – фізичний доказ операції, яка мало не загубилася в радянських архівах.
До речі, ця перша спроба не була для Вороного останньою: він провів іще щонайменше п’ять пересадок нирки протягом наступних десятиліть, зокрема чотири операції 1949 року в Житомирі, коли консервував трупні нирки терміном до 28 днів і використовував пересадку як метод “біостимуляції” за важкого нефриту – тобто не як остаточну заміну органа, а як спосіб дати власним ниркам пацієнта час відновитися. Жодна з цих операцій не завершилася довготривалим приживленням трансплантата – імунологічний бар’єр відторгнення на той момент подолати ще не вміли ніде у світі.
Полон, “вовчий білет” і робота районним урологом
Тим часом на хірурга, який щойно зробив відкриття світового рівня, чекала доля, типова для непокірного українського інтелігента в СРСР. У Херсоні на нього писали анонімні доноси, викликали на допити в ОГПУ – рятувало лише те, що місцева влада в 1934 році офіційно ухвалила постанову “Про захист тов. Вороного”, яка, утім, потоку наклепів не зупинила.
Далі був Харків, завідування кафедрою, і німецько-радянська війна, яка застала Вороного на окупованій території. Він лікував поранених цивільних, у 1941 році в окупованому Харкові пришив дівчині відірвану снарядом руку. Рятуючи родину від голоду, переїхав у село, працював звичайним сільським лікарем, потім хірургом медсанбату Червоної армії – і врятував від розстрілу сімдесят поранених бійців кавалерійської дивізії, видаючи їх за тифозних хворих. У 1943 році сам потрапив у німецький полон як санітар пересувного шпиталю, а наприкінці грудня втік і вийшов до своїх.
За сталінських часів сам факт перебування в німецькому полоні дорівнював підозрі у зраді. Формально Вороного минув фільтраційний табір, але після війни комуністичний режим видав йому фактичний “вовчий білет”: заборонив працювати практикуючим хірургом і викладачем у Харкові. Людина, чиє ім’я вже фігурувало в західній медичній літературі як піонера трансплантології, наступні шість років працювала звичайним урологом Житомирської обласної лікарні.
Лише 1950 року, значною мірою завдяки колишньому колезі, Вороного нарешті перевели до Києва – очолити Інститут переливання крові та невідкладної хірургії, де він і пропрацював до самої смерті 13 квітня 1961 року, значна частина його наукових праць виходила під грифом “секретно”. Похований на Байковому кладовищі.
Хто насправді був першим: Вороний, близнюки Геррік і Нобелівська премія не йому
фото: Вікіпедія
У світовій медицині сьогодні цю дистанцію проговорюють доволі чітко. Перша успішна – тобто з тривалим приживленням і виживанням пацієнта – пересадка нирки відбулася 23 грудня 1954 року в бостонській клініці Peter Bent Brigham Hospital. Тоді американський хірург Джозеф Мюррей пересадив нирку від одного з близнюків Геррік іншому. Оскільки близнюки були генетично ідентичними, імунна система реципієнта не відторгала “чужий” орган – це і зробило операцію успішною, а Мюррея – лауреатом Нобелівської премії з фізіології та медицини 1990 року.
Але саме класична монографія Девіда Х’юма – того самого американського хірурга, який разом з Мюрреєм робив перші пересадки в Бостоні, – прямо визнає Вороного першим у світі, хто здійснив алогенну пересадку нирки людині. Це визнання повторюється і в сучасних наукових оглядах та міжнародних статтях, де підкреслюють, що саме роботу Вороного, збережену в архіві Академії медичних наук України, слід вважати відправною точкою клінічної трансплантології нирки. Різниця між ним і Мюрреєм – не в майстерності хірурга, а в двадцяти одному році розвитку імунології.
Є в цій історії ще один прикрий нюанс, доволі показовий для того, як світ узагалі звик бачити Україну. У частині західних наукових публікацій хірурга й досі називають “радянським” або й помилково “російським” – попри те, що йдеться про етнічного українця, учасника бою під Крутами за незалежність УНР, який усе своє свідоме життя мав справу з радянською репресивною машиною саме через свою “українськість”. Це той випадок, коли навіть визнання пріоритету супроводжується стертою національною ідентичністю першовідкривача – сюжет, до болю знайомий і в інших царинах української науки та культури XX століття.
Пам’ять сьогодні
В Україні ім’я Вороного вшановують передусім у Херсоні – саме там, де все і сталося: вулицю, яка раніше носила ім’я Клари Цеткін, перейменували на його честь. Український Інститут хірургії та трансплантології імені Шалімова, що продовжує справу, розпочату Вороним, у своїх наукових текстах прямо посилається на нього як на засновника напрямку.
У світовій медичній літературі – від підручників з історії трансплантології до профільних журналів – операцію 3 квітня 1933 року стабільно фіксують як першу в історії людства спробу пересадки цілого органа людині, а самого хірурга називають батьком клінічної трансплантології нирки, навіть попри те, що визнання це прийшло здебільшого post factum, через десятиліття після його смерті.
У підсумку залишається дивна й по-своєму дуже українська історія: людина, яка змінила світову медицину, все життя провела під наглядом спецслужб за те, що замолоду взяла в руки гвинтівку проти радянської окупаційної влади. У підсумку тоталітарна система розвалилася, натомість нирка, яку 3 квітня 1933 року пересадив херсонський хірург Юрій Вороний, і досі зберігається в банці зі спиртом на кафедрі патологічної анатомії в Харкові – німий свідок дня, коли медицина вперше переступила межу, яку до того вважали непереступною.
Читайте також: Не встиг отримати Нобелівську премію, а жінка говорила російською: цікаві факти про Івана Франка до його 169-річчя
