Подружжя Наталії та Володимира Забийворот виїхало з Харківщини після того, коли чоловік був поранений на власному дворі. Рік жили в різних містах, а потім оселилися у Базилівці Конотопського району. Тут мешкає кілька десятків людей, немає магазину, медпункту, пасажирський автобус приходить три рази на тиждень. Втім родина адаптовується до нових умов, розповідає Суспільне.
“Сенс не в тому, де ти перебуваєш. Сенс у тому, що ти живий. Коли після поранення голого несли по вулицях і все таке інше, мені було без різниці, у чому і що я. Усі питання відходять на задній план. Бо на першому плані життя і здоров’я — твоє, близьких і рідних”,— каже Володимир Забийворота, переселенець.
Володимир з дружиною Наталією евакуювалися зі свого села на Харківщині у жовтні 2022 року.
“Майже пряме влучання. Це було о сьомій ранку. І нас з дружиною контузило. Після тимчасової втрати свідомості я зрозумів, що у мене поранення у черевну порожнину. Військові приїхали, надали первинну допомогу. І евакуювали. Евакуація була складна — п’ять годин — у Ізюм 80 км по розбитій дорозі. А коли приїхали, лікувальні заклади всі були розбиті і один був лише польовий госпіталь суто американський. І дякуючи американським лікарям, за 10 хвилин потрапив на операційний стіл і маю змогу сьогодні з вами спілкуватися”, — ділиться чоловік.
Протягом року подружжя змінило п’ять місць проживання. Деякий час жили у Дніпрі з дітьми, які також евакуювалися зі свого міста. Але фінансові труднощі змусили розділитися. Володимир та Наталія вирішили їхати на Батьківщину жінки, де залишився її брат.
“Головне, що ми живі-здорові. Я в рідному селі — це багато значить. Але не забуваю рідну домівку. На вулиці війна, для заспокоєння я обрала собі вишивку. І вдома вишивала, але тут з великою такою якоюсь енергією почала вишивати”, — розповідає Наталія.
Вишивання — сімейна традиція. Вишивки, які робила мати пана Володимира, зберігають як сімейну реліквію. Серед пам’ятних речей подушка, яку вона вишила для онука.
“А для меншого сина залишилась вдома. І рушник на щастя, на долю старшому онуку теж вона вишивала. Ми його як реліквію зберігаємо”, — каже жінка.
“На віки. Ми думаємо ще передати онукам, вони — правнукам. Щоб діти пам’ятали свої корені, хто в них були бабусі, дідусі і ми зокрема. Сусіди після евакуації, що змогли, повисилали нам: фотографії, покривала, доріжки трішки повисилали нам. Альбоми. Повисилали наші домашні речі, які з нами і які підтримують нас”, — додає Володимир.
Подружжя розповідає, що місяць разом працювали над картиною за номерами, яку прислали діти. А в пана Володимира є захоплення, яке з’явилося вже в евакуації.
“Моя система відволікання — рибалити. В нас тут річка метрів за 100, вона пересохла, але по весні… І є декілька ставків. Сюди-туди — нахлинуть спогади. А з вудочкою там трошки легше”.
Пані Наталія розводить квіти. Вони всюди: не тільки в будинку, а й у всій садибі.
“Це заспокоює, дає красу. Стараємося далі жити, а що робити? Іншого виходу поки немає”.
Родина нині має до 20 соток городу. Вдома обробляли 60, але там мали сільгосптехніку. Розводять полуницю, посадили кукурудзу: і солодку, і кормову. Цьогоріч був хороший урожай, говорить господар. Капуста підмерзла, а перець і помідори досі носять з грядок. Як тільки приїхали сюди, сусіди одразу принесли двох курей і півня — тепер у подружжя є птиця. Ще в садибі мешкає собака і двоє котів. Першою з’явилася Мурка. Вона прибилася до родини взимку. Є на подвір’ї ще мешканці — у стіні будинку живуть дві бджолині сім’ї.
“Я обладнав їм льоточок, тому що льотка не було, вони як обліплять — і падають тоді. А так їм і затишно, і від вітру, і від снігу, і згори не капає. Вони вже зараз не вилітають, вони вже упакувалися на зимівлю. А у стояку зимою, як мороз, так чути, як вони гріються, чим холодніше, тим вони збільшують гудіння. Це нам не заважає, а навпаки, заспокоює. Вони підтримують температуру 36 градусів цілорічно, тому якщо руку притулити туди, то взимку теплий камін”.
Садиба була нежилою 12 років, на подвір’ї був ліс. Все розчистили, чоловік проклав доріжки, в будинку теж треба було навести лад.
“І в цьому будинку уже жили білки. І коли ми зайшли, то в кутках були горішки тут. І щоночі вони щоденно заносили горішки сюди на стелю, а вночі перекочували їх. І ми з ними, мабуть, місяців три чи чотири воювали. Я тільки постукую, то там — і по стелі. Потім вони так вдень цокотять горішками, а в ніч зрідка”, — пригадує Володимир.
Зробили косметичний ремонт, провели воду, облаштували ванну кімнату. Благодійна організація від ООН надала матеріали для ремонту, бойлер, обігрівач, бо пічки не вистачає для опалення. Будинок обставили меблями, пан Володимир власноруч реставрував старі шафи, знайдені у сараї.
“Ми обладнали це приміщення настільки, наскільки воно нас наближає до того приміщення, в якому ми проживали понад 40 років. Винаймати житло — це не означає, що бути господарем. Якби власником, може б, все було дещо по-іншому. Думки є і те б, і те б, і те б переробив наперед. А так, слава Богу, у нас є усе, є їсти, пити, є на чому спати і всі інші потреби забезпечені”, — пояснює Володимир.
Облаштуватися допомагав брат пані Наталії. Діти присилають потрібні речі. У своєму селі Чернещина Ізюмського району, яке розташоване майже на кордоні Харківської і Луганської областей, з дня евакуації не були, каже чоловік.
“У нашому селі інформації нема вже понад рік, тому що відбулася обов’язкова евакуація. Навіть і тварин повивозили. Село зруйноване майже вщент було рік тому. Вся інфраструктура знищена. Розпочали зі школи, потім дитячий садочок, клуб — усе згоріло. Повертатись ні до чого. Усе залишили. Всі думки там. Лягаємо з думкою і встаємо з думкою. Просипаюся і думаю, що б я сьогодні зробив би там вдома? Який розпорядок? Ми б і сьогодні пішки пішли. Де не добре, а вдома найкраще”.
Вдома пан Володимир викладав у середній школі трудове і професійне навчання, зокрема автосправу. Його учні після школи разом з атестатом отримували посвідчення водія категорії А, В і С. Збереглися фотографії вантажівки, яку пан Володимир власноруч розібрав, заніс у шкільний клас і знову зібрав для наочності навчання юних автомобілістів.
Яскраві моменти родинної історії оформлені у кілька фотоальбомів. Альбом зі строкової служби пана Володимира прикрашений його власними малюнками. На інших світлинах – весілля Забийворот, на якому гуляло майже все село.
“Повернувся з армії, прийшов до сільського будинку культури, зустрів Наталю Вікторівну. Наталя Вікторівна на той час була направлена як молодий педагог у нашу сільську школу викладачем української мови і літератури. Ну так зустрілись два погляди. 43 роки разом”.
Тепер дім, в якому прожили усе спільне життя, втрачений, двоє синів далеко, дуже сумують за онучками, каже пан Володимир.
“В нас планів тут залишатися немає, бо хочеться до дітей, до внуків. Ми хочемо ж, щоб жити, спілкуватися з онуками, бо ми їх не бачимо, а це найдорожче. Один раз літом приїхали, хотіли побувати тут на канікулах, але ситуація ускладнилася з обстрілами, бо напряму тут близько 30-кілометрова зона бойових дій”.
“В мене дві онучки вже підростають, і поки я жива, хочу їм вишити на пам’ять рушники на щасливу їхню долю. Щоб швидше був мир для всіх нас, всім бажаю здоров’я, щастя”, — додає Наталія.
У Базилівці тримає те, що можуть допомагати дітям і онукам продуктами з власного господарства. Але, як каже пан Володимир, треба ближче до цивілізації та до медичної допомоги. Хоча, говорить, їхати нікуди.
