Публікуємо роботу учасника та призера конкурсу «КОД Яворницького» – Захара ПОЧЕПЦОВА!
Я, Почепцов Захар Сергійович, навчаюсь у 8 класі Ліцею № 3, Охтирської міської ради Сумської області, захоплююся журналістикою та відвідую гурток «Журналістика» в закладі позашкільної освіти- Мала академія наук учнівської молоді. Займаюся воркаутом та вивчаю історію України та краєзнавство. Отримав призові місця для творчої роботи в обласному медіафестивалі «Медіасвіт веде у Всесвіт», нагороджений дипломом IDEM Німецького інституту демократії, засобів масової інформації та культурного обміну. Мені подобається брати участь у різних інтелектуальних, творчих конкурсах, які допомагають вивчати українську культуру, історію та знайомитися зі відомими особистостями.
ШЕРШЕ ЛЯ ФАМ,
АБО ЧОМУ ПОСВАРИЛИСЯ ЯКІВ ЩОГОЛІВ З ДМИТРОМ ЯВОРНИЦЬКИМ
Різниця у віці між Яковом Щоголівим і Дмитром Яворницьким трохи більше ніж 30 років. Але вони стали близькими друзями, бо мали спільні уподобання, були натурами творчими, романтичними, високоосвіченими, а також українолюбами. А згодом посварилися. Та так, що Яків Іванович тричі прокляв свого товариша й однодумця Дмитра Івановича, а заодно і свою доньку Єлизавету. Як же таке могло трапитися?
БІЛЯ ВИТОКІВ ЩОГОЛІВСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Яків Щоголів народився 5 листопада 1824 року в Охтирці. Це моє рідне місто, і я цікавлюся його історією та видатними людьми, які мають до нього відношення.
Історичний факт: після запровадження на території Слобідської України полкового устрою Охтирка стала військовим, господарським і адміністративним центром Охтирського полку (1655–1765), тобто це давнє козацьке місто, яке й до наших часів зберегло колишній територіальний поділ на сотні.
Я, наприклад, живу на третій сотні, а родина Щоголівих, за свідченням краєзнавців, мешкала в районі першої сотні, біля Свято-Покровського собору, поблизу Зеленого озера. Батько походив зі збіднілого дворянського роду, а мати опікувалася трьома синами та господарством. Жив з ними й дідусь, священник, який був залюбленим у козацтво.
Це він давав слабому на здоров’я онукові перші домашні уроки, а ще захоплено розповідав про Запорозьку Січ, про вольності та доблесть місцевого козацтва, водив до Козацької криниці пити цілющу воду, учив рибалити на Ворсклі й, очевидно, ділився таємницею Зеленого озера, яка вразила малого до глибини душі.
Відомо, що в 1782 році указом Катерини ІІ відбулася ліквідація залишків автономії наших козацьких земель. Тоді козацьку старшину Охтирського полку було викликано до Петербурга, де їй було повідомлено про його перетворення з козацького на гусарський. Туди старшина поїхала в синіх жупанах, а повернулася до Охтирки в зелених мундирах. Запаніла козацька старшина, яка продалася цариці за чини й титули, не захотіла знатися з простими козаками.
Такої зневаги вони не могли стерпіти, схопили панів офіцерів прямо в гусарських мундирах і потягли до озера, де стали топити їх. Це видовище справило на всіх таке велике враження, що відтоді озеро почали звати Зеленим. Ця легенда дійшла й до наших днів і є яскравою ознакою козацького нескореного духу охтирчан, тому не дивно, що саме мала батьківщина Якова Щоголіва надихала його оспівувати славне козацьке минуле.
Ще одна подія справила незабутнє враження на подальший світогляд і творчість Якова Щоголіва. У дитинстві він тяжко хворів на сухоти. Мати за порадою священника замовила молебень у соборі й палко помолилася перед образом чудотворної Охтирської ікони Божої Матері. Коли повернулася додому, побачила сина бадьорішим. З тої пори хвороба відступила. Спомин про це несподіване, справді ніби чудесне одужання залишиться в Якова на все життя.
Яків учився у повітовому училищі в Охтирці, потім вступив до Харківської гімназії. Тоді ж почав писати вірші, але вони були жорстко розкритиковані російським оцінювачем Віссаріоном Бєлінським. Через це спалив чернетки з віршами й довго не брався за перо. Тільки після закінчення університету, коли вступив на державну службу, знову почав писати вірші.
СТАНОВЛЕННЯ КОЗАЦЬКОГО ЛІТОПИСЦЯ ЯВОРНИЦЬКОГО
Дмитро Іванович народився 6 листопада 1855 року в селі Сонцівка на Харківщині. Батько був дячком, хоча теж походив зі збіднілого дворянства, мати – селянка. Жили бідно у звичайній мазанці. Зимовими вечорами Яворницький-старший читав «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя, а діти, забравшись на піч, уважно слухали. Саме тоді тема козаччини захопила хлопчика й не відпускала все життя.
Початкову освіту Дмитро Яворницький здобув у сільській школі, потім потрапив до Харківського повітового училища завдяки синові поміщика, з яким давно товаришував. Як навчався панич, історія змовчує, а от син сільського дячка проявив неабиякі здібності: йому легко давалися всі науки, а особливих успіхів досяг у словесності. Потім Дмитро на вимогу батька вступив до духовної семінарії, але юнакові це не подобалося.
Його тягнуло до вивчення історії, народних звичаїв, фольклору, тому не дивно, що він покинув духівництво і вступив на історико-філологічний факультет університету.
Це був сумний період в нашій історії. Царський уряд почав забороняти українську мову, переслідувати прогресивних письменників і вчених. Виявляти відверто симпатії до української мови, літератури, історії було небезпечно, тим більш небезпечно було публічно виступати, досліджувати й популяризувати героїчне минуле України, національну своєрідність її етнографії, фольклору.
Тільки мужні люди, справжні патріоти, могли зважитись активно працювати в галузі українознавства. Одним із них став Дмитро Яворницький. Так і почалося «ходіння по муках» козака Дмитра Байди (як він себе називав), мандруючи по місцях Запорозької Січі з науковою метою.
Своїми враженнями від поїздок Яворницький почав ділитися на сторінках газет, виступати з доповідями на засіданнях Історико-філологічного товариства, читати серію публічних лекцій під назвою «Про запорозьких козаків», які пробуджували зацікавлення минулим, вітчизняною історією і водночас спонукали до порівняння з тодішньою сучасністю. Яків Щоголів став одним із прихильників таланту молодого дослідника.
ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ДРУЖБА?
На той час Яків Щоголів був уже відомим поетом, уже вийшла друком його перша збірка поезій «Ворскло». Йому імпонувала активна діяльність молодого вченого Дмитра Яворницького на ниві української культури, особливо захоплювала його енергія, темперамент, завзятість у дослідженні запорозької вольниці. На одній з лекцій Щоголів подарував Яворницькому вірш «В степу» з присвятою.
І вони, всупереч різниці у віці, стають близькими друзями. Ця дружба збагачувала і змужнілого поета, й історика-початківця. Інтерес Щоголіва до козацтва, наявність великої кількості віршів про Запорожжя, безперечно, завдячує спілкуванню його з Яворницьким. У свою чергу той не без впливу Щоголіва береться за поетичні спроби.
У родині Щоголівих Яворницький став своєю людиною. Але ненадовго. Дмитро розраховував на шлюб з музично обдарованою талановитою арфісткою Єлизаветою Щоголівою, у яку він був до нестями закоханий. Проте разом бути не судилося: Єлизавету батько віддав заміж за князя Шаховського заради титулу й багатства, сподіваючись для себе безбідної старості в якості тестя. А Яворницький постійно жив у нестатках. Не такого зятя хотів Щоголів для своєї доньки.
Молодий учений опиняється в скрутному становищі – без коханої, без роботи й без коштів на прожиття. Та мати втрутилася в ситуацію й знайшла йому дружину. Дмитро одружився з учителькою музики Варварою Кокіною. Однак шлюб виявився невдалим, дружина не змогла зрозуміти творчу, захоплену наукою натуру чоловіка й стати йому другом і помічницею.
А в Єлизавети не склалося подружнє життя з князем Шаховським, і вона покинула чоловіка заради козака Дмитра Байди, поїхавши за ним у Середню Азію. За словами Дмитра Івановича, колишній друг прокляв і дочку, а його аж тричі за той гріх. Проте за короткий час між закоханими стався розрив, який Дмитро Іванович пояснював тим, що в Єлизавети «натура така палка, така пекельна, що лучче одрубай собі правицю і біжи од неї з одною лівою, біжи без огляду…».
ПРОКЛИНАЧ І ПРОКЛЯТИЙ
Усе своє подальше життя Яків Щоголів прожив замкнуто. Померли від хвороб син і донька. Єлизавета ж про батька майже не згадувала. Розлучившись з Яворницьким, недовго сумувала і вийшла заміж за колегу – арфіста Р. Брабанта, ставши Є. Шаховською-Брабант. Наостанку згорьованого Щоголіва обступили хвороби, він змушений був продати навіть власний будинок.
Мабуть, зрозумів на схилі літ, що не в багатстві щастя. Сонячного 30 травня 1898 року відбувся сумний похорон поета, і в той же день на вітринах усіх книгарень у Харкові з’явилася його книжка віршів «Слобожанщина».
А Дмитро Іванович аж у 1918 році одружився з учителькою Серафимою Буряковою. Побудував дім у Харкові, де прожив 35 років. Ніколи не пив, не курив, не їздив на курорти. І дітей не мав. Останнім часом дуже хворів. 5 серпня 1940 року помер. Він пережив свого друга-проклинача на 42 роки. Поховали в Дніпропетровську (нині Дніпро). У січні 1961-го його могилу перенесли на територію музею, якому присвоїли ім’я Яворницького. У 1991 році Національна спілка краєзнавців України заснувала Премію імені видатного українця. У 2005-му НБУ викарбував та ввів до обігу пам’ятну монету на честь Дмитра Яворницького номіналом 2 гривні.
НА ТЕРЕЗАХ ІСТОРІЇ
У минулому році ми святкували 200 років з дня народження Якова Щоголіва. Він не був ні затятим борцем за народ і волю, ні основоположником нових течій в літературі. Він просто жив і писав вірші про красу нашого рідного краю, про козаччину, духовність і героїчну минувшину. Твори нашого земляка є у шкільній програмі з української літератури. І є в Охтирці вулиця імені Якова Щоголіва.
У цьому році відзначатимемо 170-ту річницю з дня народження Дмитра Яворницького. Завдяки конкурсу «Код Яворницького» я детально дізнався про цю видатну постать, яка здійснила колосальне комплексне дослідження з історії українського запорозького козацтва. Цій тематиці він присвятив низку праць, але найголовніша з них – фундаментальна тритомна «Історія запорозьких козаків». Окрім того, Яворницький ще був письменником. У нашій міській бібліотеці знайшлася лише одна книга – роман «За чужий гріх», яку ніхто ще не взяв прочитати. Чому? Відповіді поки що не знаходжу.
