Легендарний пасуючий дав велике інтерв’ю Sport.ua 1 Comments Він був одним із найяскравіших українських волейболістів на зламі тисячоліть. Ту якість пасу, якою володій зв’язуючий і багаторічний капітан збірної України Сергій Щавинський, досі згадують з ностальгією. Сергій грав на першому для України чемпіонаті світу в 1998-му і здобував єдиний для українського чоловічого волейболу єврокубок з харківським «Локомотивом» у 2004-му. Зараз Щавинський тренує дітей в івано-франківську, але досі, у своїх 52 продовжує виступати в складі першолігового делятинського «Горіша». Це інтерв’ю Сергія для Sport.ua є водночас спробою аналізу поточного стану справ у національній команді України, яка дебютувала в Лізі націй і нещодавно завершила третій в історії чемпіонат світу, а також спогадом про минуле. Яке власне створило фундамент для того, що маємо сьогодні. – Сергію, ви задоволені тим, як українські волейболісти провели цей міжнародний сезон? Відпочинок потрібен усім. Незламних людей не буває. Тренер намагався зібрати команду і досягти від гри кожного волейболіста максимального ефекту. Десь вийшло, а десь не дуже, але нічого дивного в цього немає. Топ-збірні мають більшу глибину складу. Аж до того, що дозволяють собі використовувати різні склади. Чемпіони світу італійці начебто провели весь сезон одним складом, але в них була змога проводити активнішу в порівнянні з нами ротацію в ході матчів. Ми ж видихнулися вже перед заключним тижнем групового турніру Ліги націй. Найперше фізично. Постійні перельоти, переїзди, ігрові й тренувальні навантаження – що це легко, можуть говорити лише ті, хто не відчув таких навантажень на власній шкірі. Психологічно непросто, бо хлопці майже не бачать рідних людей. Чув думку, що тоді вартувало виставити молодіжний варіант складу, а найсильнішим дати перепочинок. Можливо. Але всі ми мудрі заднім розумом. Рауль Лосано прийняв таке рішення, яке вважав оптимальним. У нас може бути інша думка, але ми не на його місці. Зрештою, без провалів не обходиться жодна з топ-збірних. – До тренувального табору перед стартом у Лізі націй Лосано запросив 35 волейболістів, але врешті сконцентрувався на одній обоймі. Гадаєте, між гравцями, які наразі є лідерами команди і найближчим резервом існує прірва? – Про ваш досвід виступів на такому рівні поговоримо трохи згодом. А поки не будемо відходити від сьогодення. Для нашої збірної на чемпіонаті світу визначальне значення мав матч проти бельгійців. У ньому суперники переграли нас вчисту. На вашу думку, чому? – Існує думка, що наші нападники не змогли розкрити свого максимального потенціалу, бо не завжди відповідною була якість пасу. Ви як багаторічний основний зв’язуючий збірної України з цим згодні? Причини поразок точно не в персоналіях. Гравців, які ґарантовано команду підсилили б, у нас не було. Звісно, хтось міг зіграти трохи краще, хтось може розкритися по-іншому, але це не змінить загальної картини кардинально. – Чемпіонатові світу серед дорослих збірних передувала молодіжна першість планети. Там пасуючими нашої команди були Денис Дегтяр і Артем Карвацький. У них є потенціал, щоб скласти конкуренцію нині найкращим зв’язуючим України? Вада нашого внутрішнього волейболу ще й у тому, що більшість тренерів не має змоги переймати досвіду фахівців світового рівня на кшталт Лосано. Ми варимося у власному соку і не можемо рухатися в унісон з тенденціями розвитку сучасного волейболу. Може, є сенс відправляти тренерів українських команд на семінари в Польщу. Більшість клубів у нас бідні, з власної кишені цих витрат ми теж не потягнемо. Може, посприяла б Національна федерація чи спонсори, які з нею співпрацюють. Певен, це дало б поштовх загальному розвитку нашого волейболу і зробило б якість підготовки гравців вищою. Наразі ж максимум, чим можемо послуговуватися – відео, які є у вільному доступі. Наша система підготовки заточена на совєцькі принципи, які давно своє віджили. Я сам працюю тренером і маю чітке розуміння, що відстаю у фаховості зокрема тому, що не маю доступу до інформації і не маю змоги переймати досвід найкращих фахівців з волейбольних топ-країн. Мої європейські колеги знають більше за мене і відповідно готують гравців у технічному, тактичному й інших аспектах значно якісніше. Утвердився в такій своїй думці навесні, коли мав змогу побувати на семінарі, який у рамках збору національної команди проводив у Городку Рауль Лосано. Побачив, що ми намагаємося тягнутися до багатьох речей інстинктивно, але нам бракує відповідних навичок. Якби була змога переймати досвід тренерів рівня Лосано на постійній основі, результат теж міг бути іншим. – На вашу думку, з приходом Рауля Лосано наша збірна в порівнянні з епохою його попередника Уґіса Крастіньша додала? У жіночій збірній ось в штабі Якуба Глушака працює Андрій Левченко. Він теж вчиться. Щоправда, Андрій начебто працює з чоловічими командами. Було б добре, щоб він теж вчився в Лосано, а поруч із Глушаком був хтось із представників наших жіночих команд. Це великий досвід. Польські фахівці, наскільки мені відомо, працюють за однією методичкою. Коли в команді з’являється гравець, його не треба перевчати. Це в нас навіть у межах однієї школи один тренер може вчити одне, а інший акцентує увагу на других аспектах. Коли працює система, тренер може сконцентруватися на тому, щоб поставити гру. А в нас часто доводиться починати з того, що вчимо людей приймати, бо їх навчили приймати спереду, а треба збоку. Там пасують з правою ногою спереду, а мене вчили ставити вперед ліву ногу. Це технічні тонкощі, які в сукупності формують прірву в аспекті підготовки гравців. Я начебто все життя у волейболі, але маю розуміння, що в порівнянні з Європою ми сповідуємо зовсім інших волейбол. Волейбол, час якого вже відійшов. – Сергій Капелусь, очоливши молодіжну збірну, ось теж бідкався, що йому забракло часу, щоб прищепити гравцям свою тренерську філософію. Втім, при попереднику Сергія Володимирі Романцові команда три роки давала непоганий результат, була в четвірці на Євроволеї… – Капелуся, хоч він і українець, вже можна називати європейським тренером. Чимало в його роботі з нашою молодіжкою було незвичним. Зокрема те, що він хвалив гравців навіть після програних матчів. Побутує думка, що з нашими людьми треба бути жорсткішим. Згодні? – Мабуть, найобговорюванішою темою в українському волейболі тривалий час залишалася відмова грати за збірну Олега Плотницького. У вас є стосовно цього питання чітка позиція? З іншого боку, як колишній волейболіст Олега теж розумію. З суто людської позиції. В спорті ми для того, щоб заробляти гроші. З одного боку, в європейському волейболі зараз є практика, що в разі травми в матчах за збірну збитки через неможливість грати за клуб компенсує страховка. З іншого ж – травми бувають різні, зокрема такі, що ставлять хрест на кар’єрі. Можна зламатися і залишитися через якийсь час голим-босим. В Україні він точно нікому буде не потрібен. Ось я за збірну відіграв близько десяти років. Та коли завершив кар’єру, виявився нікому не потрібен. Не уявляєте, скільки порогів оббив, щоб влаштуватися на копійчану зарплату тренера в дитячій школі. Жодну професійну команду мій досвід не зацікавив. Можливо, Плотницький це теж передбачив і розуміючи, що спортивне життя коротке, намагається взяти від нього максимально багато з матеріальної точки зору. Але це теж припущення. Маю сумніви, чи почуємо ми правду, якими мотивами Олег керувався насправді. – Давайте поговоримо про ваш приклад. Найкращі роки ви провели в харківському «Локомотиві», з яким п’ять разів ставали чемпіоном України і вигравали європейський Кубок топ-команд. Невже змоги влаштуватися після завершення кар’єри в Харкові не було? Коли перестаєш грати, твої заслуги і перемоги в одну мить стають нікому не потрібними. Це реалії нашої совдепії. Кумівство як процвітало, так і пороцвітає. Якщо не маєш добрих зв’язків зі впливовими людьми, опинишся на узбіччі. Або можна сказати щось, що не сподобалося тому, хто опинився нагорі. Для тебе автоматично всі двері будуть зачинені. Ось, скажімо, зараз президент ФВУ – Михайло Мельник. У нас начебто конфліктів не було, але є відчуття, що ніж за пазухою він на мене тримає. Не знаю чому, ми ніби нормально спілкуємося.«Показували максимум доти, доки вдавалося зберігати свіжість»
– Вважаю, що для обох наших національних команд – чоловічої і жіночої – це були дуже достойні сезони, – бере слово Сергій. – Чоловіки достойно відіграли Лігу націй, а жінки зробили те, що й мали зробити – виграли Золоту Євролігу. Інша річ, що чоловіки на чемпіонаті світу зіграли трохи не так, як нам того б хотілося. Зрештою, це теж закономірно. Диванним експертам, яких вдосталь начитався впродовж цього літа, звісно, видніше, але, на мою думку, одним складом впродовж п’яти місяців грати на одному рівні складно. Це поєдинки найвищої складності. Хлопці показували свій максимум доти, доки вдавалося зберігати свіжість. Надалі почала позначатися психологічна і фізична втома.
– Різниця наразі справді велика, проте, вважаю, молодь одначе треба до матчів залучати. Особливо тоді, коли вже було зрозуміло, що з Ліги націй ми не вибуваємо. Нехай це були б провальні ігри, але через них молоді волейболісти ставали б конкурентнішими. Для юних гравців великим поштовхом може бути сама участь у матчах Ліги націй. Суджу по собі. У 1998-му Леонід Ліхно взяв мене на чемпіонат світу і для мене 25-річного це був серйозний аванс. І то навіть не дивлячись на те, що майже в усіх матчах я був резервістом.
– Бельгійці не грали ні в Лізі націй, ні в Золотій Євролізі. Вони вели цілеспрямовану підготовку до чемпіонату світу, всі їхні волейболісти підійшли до турніру невиснаженими, живими. Як показали подальші події, бельгійці виглядали переконливо не лише на тлі збірної України, а й навіть у поєдинках з тими ж італійцями. Їх діагональний Ферре Реґґерс сам вигравав у кожному матчі по сету. Всі знали, що це сильний волейболіст, але ніхто не міг уявити, що він здатен розкритися аж настільки.
«Вам дали вище сітки на одній руці – маєте забивати»
– Частково. Але кожен гравець через такі матчі додає і стає сильнішим. Вважаю, що Рауль Лосано вибрав дійсно найсильніших гравців цього амплуа. Кращих за Віталія Щиткова та Юрія Синицю в нас наразі немає. Можна, звісно, було взяти замість когось із них Сергія Євстратова, який теж був в обоймі і непогано проявив себе в другий тиждень Ліги націй. Але це гравець того ж рівня, що й Щитков та Синиця. Не думаю, що з ним гра нашої команди суттєвим чином змінилася б. Як і оптимальним за рівнем виконавської майстерності був наш склад і на інших позиціях. Як казав колись Віктор Михальчук (олімпійський чемпіон, колишній наставник збірної України – авт.): «Вам дали вище сітки на одній руці – маєте забивати». Хоча він сам теж був пасуючим. Італійця Сімоне Джаннеллі теж, буває, садять на лавку запасних і матчі команда виграє після виходу резервіста.
– В найближчому майбутньому це буде непросто. Треба враховувати специфіку. Дегтяр і Карвацький виступають в українському чемпіонаті, не такому конкурентному, як би того хотілося. Відповідно тут складно прогресувати аж надто стрімко. Вважаю, що Щитков теж міг би виглядати краще, якби виступав не в українській Суперлізі, а в конкурентнішому середовищі. Думаю, у вирішальний момент Лосано більше довіряв Синиці саме тому, що за якістю передачі і веденням гри Юрій виявився стабільнішим. Це пов’язано з тим, що Синиця виступає за кордоном.
«З приходом Лосано наша збірна заграла на якісно новому рівні»
– Безперечно, адже Рауль є одним із найавторитетніших наставників світу. Певен, що для кожного гравця це був великий досвід. Може, трохи заважав мовний бар’єр, адже Лосано вільно розмовляє італійською, англійську знає гірше, а українською не говорить взагалі. Добре тим, хто розуміє італійську. А хто ні? Не певен, що перекладач здатен донести до гравців всі ті тонкощі, які лунають з уст тренера. Хоча в будь-якому разі з приходом Лосано наша збірна заграла на якісно новому рівні. Додали і ті тренери, які перебувають в обоймі національної команди, зокрема Костянтин Рябуха. Повторюся, було б добре, якби стежити за цим процесом мали змогу більше наших спеціалістів.
– Це все начебто так, але є сучасні тенденції. Ось з молодіжною командою «Епіцентр-Подолян», яка квартирується в нас у Івано-Франківську, працює Денис Зуй. До того він був помічником болгарина Івана Петкова в «Прометеї». В жіночій команді. Але навіть там він отримав такі знання, які дозволяють зараз хлопцям, які є його підопічними, суттєво прогресувати. Ми всі, зокрема Щавинський і Романцов, продовжуємо працювати за совєцькою системою.
– Таке сприйняття в головах хлопців закладене від дитячих тренерів. Якщо ти тренер, то обов’язково маєш на дитину кричати. Але це вже не діє. Я сам працюю з дітьми і бачу, що коли на дитину починаєш кричати, вона губиться, перестає грати. Діти люблять, щоб їх хвалили. Зрештою, є різні випадки. З кимось дійсно треба бути жорсткішим. Плачуть і хлопці, і дівчата. А хтось закуситься і грає незалежно від того, як поводиться тренер. Все залежить від характеру дитини. Відстала в усіх аспектах совкова система виховання передбачає лише метод залізної руки. Але що дасть крик, якщо то найперше тренер дитину не навчив? Лосано ось теж казав, що сенсу кричати на гравців немає. «Що я волейболістів навчив, те вони й грають», – підкреслював Рауль.
«Коли завершив кар’єру, виявився нікому не потрібен»
– Як на мене, то причина в конфлікті Олега з президентом ФВУ Михайлом Мельником. Проте враховуючи, що в країні війна, власні амбіції вартувало б відсунути на другий план, приїхати і зіграти. Я б точно так зробив. Але ми ж всі різні. Виглядає, що Плотницький пішов на принцип і вже, може, й хотів би зіграти в тій же Лізі націй, та ґонор не дозволяє.
– «Локомотив» до того часу (до 2019-го) вже виступав у нижчих лігах українського волейболу. Може, була б боєздатна команда, знайшлося б місце й мені. Але й то не гарантія, бо ж у кожному місті намагаються підтягувати своїх. Тому я й повернувся додому, на Івано-Франківщину. Але навіть тут давати мені роботу навіть у ДЮСШ ніхто не поспішав. І це, звісно, було проблемою, бо заробляли ми в тому ж «Локомотиві» на початку 2000-х хоч і непогано, це були хороші гроші, якщо брати зарплату в середньому по Україні, але не ті, які дозволяли почуватися комфортно після завершення кар’єри.
– Не намагалися запитати, в чому річ?
– Ні. Але була в мене така історія. Незадовго після того, як Михайло Григорович став президентом ФВУ, збірна України під керівництвом Крастіньша проводила збори в Івано-Франківську. Я тоді в команду вже не потрапляв, але мав виступати за клуб з Казахстану. Влітку хотілося трохи потренуватися, щоб прибути в нову команду підготовленішим. Тож підійшов до Уґіса зі словами: «Можна з вами попрацювати? Не претендую на те, щоб пасувати. Подаватиму, розминатиму ліберо. Заодно подивлюся на тренувальний процес». Крастіньш відповів: «Не знаю, хто ти. Добре, запитаю в Мельника». Наступного дня приходжу і Уґіс каже: «Мельник сказав тебе не брати».
(Михайло Мельник стверджує, що ніколи не втручався в тренувальний процес у збірній ні при Крастіньша, ні при Лосано, ні при тренерах інших національних команд. Давня історія за участю Щавинського – не виняток – авт.).
«За іменами збірна України в 1998-му виглядала переконливішою за сьогоднішню»
– При тренері Крастіньші збірна України в 2022-му вдруге в історії пробилася на чемпіонат світу. А на першому для нас ЧС зі 15 років до того випала нагода зіграти вам. Чому ви кажете, що потрапили до складу авансом?
– Основним пасуючим тоді був Ігор Зайцев з одеського «Шляховика», це безальтернативно. Я ще виступав за тернопільське «Надзбруччя». Припускаю, що тренер збірної Леонід Ліхно взяв мене на перспективу. Ну, або створював підґрунтя, щоб я перейшов до нього в харківський «Локомотив». Тренер обирав між мною і Дімою Дерев’янченком, який брав участь у відбірному турнірі. І начебто команда під час зборів вирішила, щоб брали мене. Може, волейболістів переконав Ліхно.
– В підсумку на чемпіонаті світу ви хоч небагато, але пограли.
– Дав мені Леонід Павлович понюхати пороху. Отримав тоді в голову від голландця Баса ван де Ґора. Він тоді вважався найкращим у світі гравцем першого темпу. Володя Гудима ставив блок. Бас розвернувся і пригрів мене по першій зоні дуже добре, донині пам’ятаю. На тому мій перший вихід і завершився.
– ЧС-1998 збірна України завершила десятою. Хоча чув, що для тієї команди це був далеко не максимум можливостей і на результаті тоді позначилися непорозуміння з виплатою преміальних…
– У той час в країні було багато проблем. В країні і у волейболі зокрема. Спочатку виникли труднощі з підготовкою. То зараз наша національна команда готується в Польщі, грає спаринги з найкращими командами світу. Тоді ми перед чемпіонатом світу не грали товариських матчів взагалі. Преміальні – то була вершина айсбергу. Я був молодий і від мене тоді нічого не залежало. Як мовиться, краєм вуха чув. Міжнародна федерація волейболу (FIVB) виділила якусь суму, а наша Федерація значну частину забрала собі, а рештку розділила серед гравців. Благо, перед чемпіонатом світу ФВУ знайшла кошти, щоб відправити команду на два тижні раніше для акліматизації в Корею (чемпіонат світу відбувався в Японії – авт.).
Думаю, основна причина все ж була не в преміальних. Наша команда за потенціалом тоді справді була здатна посідати дуже високі місця. Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що за іменами тодішня збірна України виглядала переконливішою за сьогоднішню: Ігор Попов та Володимир Гудима грали за грецькі «Олімпіакос» та АЕК, Юрій Філіпов і Олексій Гатін – в Бразилії, Олег Мушенко і Олександр Шадчин – в італійських «Форлі» і «Ромі». З гравців стартової шістки тільки Зайцев грав удома.
Але для того, щоб щось показати, потрібно було належним чином підготуватися, провести збори за кордоном, зіграти товариські зустрічі з топовими збірними. Ми ж на заключному етапі підготовки не виїжджали з совкової бази в Пущі Водиці під Києвом. Маринувалися в маленькому залі, а після того вийшли грати на десятитисячній арені в Японії. Я таких до того взагалі не бачив. Грав тут у нас в колгоспі, при кількох десятках глядачів і після того контраст – по 10 тисяч на всіх матчах. Не дивно, що ми загубилися. Та й суперники були серйозні – олімпійські чемпіони Нідерланди, рф, Італія, Югославія…
…- І збірна США, яку наша команда в другому раунді сенсаційно перемогла 3:2.
– Американці відзначалися найперше організацією гри. Можу сказати, що ми їх перемогли якраз завдяки неорганізованості й відповідно непередбачуваності в діях. Суперники не могли збагнути, як саме ми граємо. Вони готувалися до однієї гри з нами, а ми грали зовсім по-іншому, проявили найкращі індивідуальні риси. Не так, як хотіли вони. Потім американці розібралися і в матчі за дев’яте місце реваншувалися.
– Після того чемпіонату світу ви могли передбачити, що наступного разу Україна туди потрапить через 15 років?
– Причина та сама. Підготовки команда не мала, а індивідуальних рис волейболістів було вже недостатньо. Більшість гравців готувалися в Харкові – у «Локомотиві» і «Юракадемії». Але проблеми теж були і в України вже не було тої обойми гравців, яка залишилася в спадок від СССР.
«Ми були законсервовані в своєму колгоспі»
– Тим не менш, європейський Кубок топ-команд «Локомотив» виграв виключно українськими волейболістами.
– Воно то так, але давайте враховувати, що в цьому турнірі не виступали клуби з Італії та рф. Тобто його статус був найнижчим. Ми чотири роки потрапляли в Фінал чотирьох і ніяк не могли перемогти. Врешті стали найсильнішими, але серед середнячків. А в основному ми були законсервовані в своєму колгоспі і особливо не прогресували. То нині «Кажани» виступають у чемпіонаті Польщі, це дає змогу розвиватися цілій групі українських волейболістів. До повномасштабної війни непоганий чемпіонат вимальовувався й в Україні – «Кажани», «Епіцентр-Подоляни», до яких підтягувалися «Житичі-Полісся». До нас почали приїздити сильні іноземні волейболісти і тренери. Це позитивно вплинуло зокрема й на рівень національної збірної. А на початку 2000-х всього цього не було. Ми були в резервуарі. Не скажу, що Михальчук, Лащонов чи Ліхно – погані тренери, але вони працювали на старій базі. Вдома ця система працювала, а на міжнародній арені ми почали серйозно відставати.
– І умови, в яких тоді готувалася команда, про що ви вже згадували вище, були далекими від ідеальних. У цьому контексті згадується дане Юрієм Гладирем навесні в польській пресі інтерв’ю. В ньому Юрій розповів, що умови були жахливими настільки, що волейболісти, особливо ті, хто виступав за кордоном, відмовлялися приїздити в збірну.
– Юрій грав за національну команду вже після мене. А в нас були випадки, що замість волейбольної нам видавали хокейну форму. І що залишалося робити? Ми навіть у ній грали. Кросівки видавали або надто малі, або дуже великі. Шадчин кидався тим взуттям зі словами: «Як я можу приїздити сюди з Італії, якщо тут навіть не здатні видати потрібного розміру кросівок?!»
Але то були 90-ті, бідувала вся країна і у волейболі не могло бути краще за визначенням. Так само як зараз маємо найперше усвідомлювати, що йде війна і все найкраще віддавати армії, тим людям, які сидять в окопах. Ті, хто не воює, може побути і без форми, і без грошей. Ось Плотницький міг відіграти за збірну навіть безкоштовно. Але він вирішив інакше. Кожен сприймає ситуацію зі своєї дзвінниці. Можу сказати, що з тих умов, які створені для збірної зараз, ми мали відсотків 10, не більше. Далі Пущі Водиці ми не їздили нікуди. В Туреччину на відбір до Євроволею добиралися автобусом. Якби розповісти Плотницькому чи Тупчію, що ми їхали дві доби в автобусі, а після того виграли відбір і потрапили на чемпіонат Європи, вони були б шоковані. Мені як молодшому тривалий час за виступи в збірній не платили взагалі нічого.
– Сергію, чому попри визначну кар’єру в харківському «Локомотиві» і національній збірній у Європі ви так і не пограли (рф, білорусь і Казахстан, де ви виступали – трохи інша історія)?
– У 2005-му мав запрошення з Польщі. Але водночас покликали в рф, в команду «Нова» Новокуйбишевська. Буду говорити прямо: погнався а грішми. В Новокуйбишевську запропонували вдвічі більше. Хоча, може, треба було їхати в Польщу. Проте поїхав у росію, зачепився за їх чемпіонат і так там надалі й виступав за «Дінамо» з Краснодара, «Нєфтянік» з Оренбурга.
«Альтернативи Михайлові Мельнику не бачу»
– І повернемося до теми, з якої починали. На вашу думку, зараз, після такого переконливого дебюту в Лізі націй українська збірна здатна розвинути успіх чи наразі ми досягли стелі, вище якої стрибнути буде складно?
– Не сумніваюся, що в наступному сезоні збірній України буде значно важче. До нас вже не ставитимуться як до новачків. Всі розуміють, що Україна може перемагати і на неї треба налаштовуватися найсерйозніше. А взагалі, нинішнього кадрового потенціалу нашому волейболу має вистачити, щоб ще сезон-два виглядати, як мінімум, не гірше, ніж у 2025-му. До Олімпіади нинішніми силами дотягти буде важко. Суперники стають міцнішими. Ось американці вже почали оновлювати команду під Лос-Анджелес-2028. Але вони собі це можуть дозволити, бо потрапляють на Олімпіаду напряму. А нам треба здобувати рейтинг.
– У листопаді має відбутися звітно-виборний Конгрес ФВУ, на якому будуть обирати чи переобирати президента Федерації. Чого очікуєте?
– Поміж функціонерів, які є в нашому волейболі, альтернативи Михайлові Мельнику не бачу. Навряд чи хтось з них здатен на цьому етапі принести більше користі. Хіба ФВУ погодилися б очолити представники крупного бізнесу. Але Олександр Герега вже й без того очолює Федерацію важкої атлетики. Володимир Дубінський зосередився на футболі.
Наразі ж можна констатувати, що за дев’ять років на посаді Мельник зробив для українського волейболу багато, привабив спонсорів. Завдяки цьому прогресують збірні. Але замало уваги приділяється підтримці дитячо-юнацьких шкіл і підготовці тренерів. По Дитячій лізі бачу, що з командами окремих міст працюють абсолютно випадкові люди, які поняття не мають у підготовці юних волейболістів. Зрештою, це те, що можна змінити. Михайло Мельник – людина своєрідна. Може, знаходячись на такій посаді, десть треба бути гнучкішим. Але що буду говорити, якщо я й сам такий?
