Те, що сталося вчора, було питанням часу Нарешті це сталося. Плотницький офіційно відмовився виступати за збірну України. Відрікся від країни, за волю якої щодня кладуть життя сотні його співвітчизників. А він, той, хто виїхав з держави завдяки заняттям спортом, вважає недоречним присвятити кілька місяців на рік національній команді з волейболу. Бо начебто має вражені особисті амбіції. Коли ця заява з’явилася в публічному просторі, ніхто нікого перепрошувати наміру більше не мав. Бо вже не перший рік збірна була обузою для Плотницького, а Плотницький – тягарем для збірної. В національній команді він почувався комфортно доти, доки мав змогу всім керувати. Останніх роки три свого перебування в команді Олег був фактично головнішим, ніж головний тренер Уґіс Крастіньш. Він визначав, кого брати, а кого не брати в команду, а сама команда залежала від того, в якому лідер настрої. Міг, нікого не поставивши до відома, прооперуватися. Плотницькому могла не йти гра, але на майданчику він залишався доти, доки не приймав рішення зійти сам. Люди, які навчалися з Олегом у харківському спортінтернаті, стверджують, що ознаки зіркової хвороби в нього були завжди. Проте до небувалих масштабів хвороба спрогресувала, коли Плотницький переїхав в Італію, де почав добре заробляти і отримав визнання. Як вгамовувати прояви цієї хвороби, на початку нинішнього сезону продемонстрував тренер «Перуджі» Лоренцетті. В одному з перших офіційних матчів під керівництвом цього тренера Олег неадекватно відреагував на заміну. І після того не з’являвся на майданчику в стартовому складі в кількох поєдинках. Ви здивуєтеся, але це допомогло. Повернувшись в основу, Плотницький видав цілу серію матчів, в яких його визнавали MVP. Проте в тому річ, що тих важелів, які є дієвими в клубі, де він отримує в межах 300-500 тисяч євро на рік, у збірній не застосуєш. За країну волейболісти виступають не за зарплату, а отримують офіційні добові (приблизно 20 євро на день залежно від країни перебування). За торішню перемогу в Золотій Євролізі команда одержала 116 тисяч євро преміальних (з вирахуванням податків) від Європейської конфедерації волейболу. Ось і все. Звісно, матеріальної мотивації в Плотницького у національній команді немає жодної. У збірній він проявляв власне я. Поки команду очолював латвійський фахівець Уґіс Крастіньш, усі примхи зірки виконувалися за замовчуванням. Керівництво ФВУ все бачило і розуміло і на вічне невдоволення зіркового гравця роками закривало очі. То поки ситуація не почала виходити з-під контролю і така поведінка не зробила атмосферу навколо команди нездоровою. Влітку 2023-го, невдовзі після виходу команди в фінал Золотої Євроліги, де вона поступилася Туреччині, в ході підготовки до Кубка претендентів за вихід у Лігу націй стався бунт: колектив на чолі з Плотницьким несподівано проявив невдоволення і місцем проведення зборів (чому у Варшаві, а не в Ризі?), і питанням з преміальними за друге місце. Хоча за досвідом попередніх років гравці добре знали, що кошти від ЄКВ надходять ближче до осені. Вже тоді Плотницький, а за ним вся команда запостили на власних сторінках у соцмережах «листа турецькому султану», в якому шантажували ФВУ (а фактично – державу Україна) неучастю в наступних турнірах – Кубку претендентів, чемпіонаті Європи і олімпійській кваліфікації. «Бунтарі» розраховували, що загал буде на їхньому боці. Проте реакція спортивної громадськості очікувань не виправдала. Гравці, які донедавна виглядали ледь не національними героями, однієї миті стали об’єктами для цькування. Мовляв, чи доречно дискутувати про Ригу і Варшаву, якщо країна огорнена війною? Волейболісти були змушені дати задню. Винним у конфліктній ситуації зробили пасуючого Віталія Щиткова, якого Крастіньш демонстративно відрахував з команди. Показово, що ніхто з колективу за Щиткова не вступився. Хоча всі розуміли, що Віталій був лише одним з. А справжній ляльковод був інший. Проте авторитет того ляльковода такий великий, що перечити йому ніхто не смів. З горем навпіл і очевидно не на максимумі можливостей той сезон команда дограла. Після олімпійської кваліфікації в Бразилії гравці, тренерський штаб і персонал зібралися на прощальну вечірку. Де слово мав зокрема Плотницький. Котрий тоді сказав, що в разі, якщо Крастіньша звільнять з посади, його ноги в збірній не буде. Крастіньша звільнили. Новим головним тренером з початку 2024 року став аргентинець Рауль Лосано. Який перед першим тренувальним збором торік навесні опинився перед фактом: Плотницький і ще вісім волейболістів, які в команді Крастіньша були ключовими, з різних причин виступати за команду відмовилися. Хтось надав медичні довідки, а хтось не переймався навіть цим. Плотницький усно виправдовував пропуск міжнародного сезону потребою підлікуватися, а на ділі ж хотів підзаробити виступами в період клубного міжсезоння в Європі в Об’єднаних арабських еміратах. Згоди на трансфер від ФВУ волейболіст не отримав, що стало вже й ударом по матеріальних статках. Для Лосано ж ситуація виглядала майже катастрофічною. Новий тренер з усім його величезним досвідом, здавалося, приречений на провал. Проте на диво, зібравши абсолютно новий колектив, у якому з команди торішнього зразка залишилися лише блокуючий Юрій Семенюк, догравальник Євген Кісілюк, ліберо Олександр Бойко та ще один гравець першого темпу Максим Дрозд, котрий у 2023-му до складу вже не потрапляв, Рауль зміг створити боєздатну команду, яка сходу виграла Золоту Євролігу і вперше в історії пробилася в Лігу націй. Здавалося, перспектива виступу в найпрестижнішому комерційному турнірі на рівні національних збірних мотивує відмовників повернутися. На Різдво Федерація волейболу України надіслала всім кандидатам у збірну вітальні листи, які фактично були запрошеннями в команду на міжнародний сезон-2025. Гравці мали дати відповідь – розраховувати на них чи ні. Позитивну відповідь дали всі волейболісти. Крім одного. Той, вочевидь не без допомоги юристів, написав ось такого розлогого листа, який Sport.ua отримав з власних джерел.
«Вже тоді я зрозумів, що очікувати на Олега в команді – справа безперспективна, – підтвердивши справжність відповіді Плотницького, сказав нам президент ФВУ Михайло Мельник. – Більшість його питань були з серії «дозвольте причепитися». Відповіді на ці питання або були очевидними, або настільки дискусійними, що трактувати може кожен по-своєму.
Всі ми знаємо, що інших джерел фінансування, крім як кошти Мінмолодьспорту, в нас немає. З державної казни нам оплачують все – дорогу, проживання, оренду тренувальних залів, витрати на харчування й екіпірування, добові тощо. Частину витрат з 2021 року взяла на себе компанія «Епіцентр». У нашій команді не бракувало гравців, які виступали в збірній до 2016 року, тобто до того часу, поки до керівництва ФВУ не прийшла наша команда. Вони підтвердять, що тоді волейболістам ніхто не покривав навіть витрат на переїзди, команда грала в формі, яка на кілька розмірів більша тощо. Переконаний, що ми не зробили нічого надзвичайного, коли всі ці дикі речі усунули. Так, хочеться більшого. Але вимагати від держави і від ФВУ якихось матеріальних преференцій у час війни, яка триває з 2014 року, складно.
Щодо контрактних зобов’язань, то таких у нашій збірній ніколи не було. Підписання угод, які вичерпають чимало правових непопозумінь, зараз готує компанія «Епіцентр».
Наступне. Без медичного страхування нас би не впустили в жодну країну світу. Так, це не таке страхування, як у «Перуджі», але основні витрати воно покриває.
Власне, ми були готові надати відповіді на всі ці запитання (і надамо, якщо в когось вони виникнуть) навесні, перед першим збором команди. Про це Плотницького й проінформували» (відповідь ФВУ на лист Олега нижче).
Окрема тема – інтерв’ю Михайла Мельника Sport.ua, цитата з якого про те, що Плотницький дав згоду виступати за збірну викликала чималий резонанс. Як автор цього матеріалу тепер можу розкрити карти. «Не для преси» пан Мельник сказав, що дуже сумнівається, що Олег приїде в збірну. Його сумніви були підкріплені ось цим листом, який публікуємо вгорі, але якого наша редакція ще не бачила. Проте, щоб не згущувати фарб і спробувати врятувати ситуацію, в інтересах збірної автор інтерв’ю і той, хто його давав, вирішили зупинитися на фразі, що підтвердили приїзд у збірну «всі, зокрема Олег Плотницький, який, правда, хоче почути відповіді на певні робочі питання. Їх він та інші волейболісти отримає перед початком зборів».
В підсумку ця дипломатична відмовка одначе не допомогла та ще й була перекручена адептами святості волейболіста Плотницького на свій лад.
Врешті, вчора він зробив легше усім. Так, в ідеалі один із найкращих гравців італійської Суперліги нашу збірну підсилив би. Але і з його відсутності трагедії робити не треба, адже атакувати в нашій збірній є кому: то – і один із найкращих діагональних польської Плюс-Ліги Василь Тупчій, і знані майстри Ілля Ковальов та Євген Кісілюк, і один із найкращих догравальників нашого національного чемпіонату Дмитро Янчук, і молоді волейболісти, які цьогоріч зіграють на молодіжному чемпіонаті світу, а вже з наступного сезону, сподіваємося, розкриються в національній команді так, як це торік зробив молодий діагональний Данило Уривкін, котрий, віримо, розвиватиме свій талант і в новому міжнародному сезоні.
А Плотницький? Навіщо кланятися перед людиною, яка ставить власні амбіції перед національними інтересами навіть під час війни? Від нього наче ніхто не вимагав іти за прикладом сотень тисяч українців до війська і боронити рідну землю зі зброєю в руках. Прийнято вважати, що успішні спортовці, підіймаючи наш стяг на світових аренах, здатні таким чином принести в іміджовому розумінні більше користі. Хоча приклади теж є різні. Не спортовець, але всесвітньо відомий український оперний співак, соліст Паризької національної опери Василь Сліпак повернувся додому незадовго після початку російсько-української війни в 2014-му, щоб боронити рідну землю. І поклав за Україну своє життя у червні 2016-го. Погодьтеся, жертва трохи більша, ніж грати за країну у волейбол замість відпочинку і ліпшого відновлення перед клубним сезоном.
Але в Плотницького свої цінності й ідеали. Ми маємо тішитися, що він «залишається вірним цій грі».
